Україно мила! Як добрая ненька,
Дітей своїх мову прийми, привітай,
Від щирого, рідного свого серденька!
Лети ж, рідне слово, лети в рідний край!
Олена Пчілка, «Рідне слово».
(З часопису «Рідний край»)

Ольга Петрівна Драгоманова-Косач, відома нам як Олена Пчілка, ніколи не була лояльною ні до царського уряду, ні до більшовицького режиму. Цю нелояльність міцнила велика любов до України – рідної мови, культури, героїчної історії. «Непримиренною» справедливо назвав Ольгу Петрівну Валерій Ясиновський (Архипов) у своїй передмові до книжки письменниці «Викинуті українці».

Відомо багато фактів, які засвідчують високий дух Олени Пчілки. 1903 року в Полтаві відкривали пам’ятник Іванові Котляревському. У той час в Україні діяла офіційна заборона української мови. Олена Пчілка була єдиною з письменників Східної України, хто наважився виголосити промову українською мовою. Навіть майбутній міністр освіти в уряді Центральної Ради Іван Стешенко, вже знаний учений, дослідник творчості Котляревського, якому Микола Лисенко і Павло Житецький доручили виступити з великою промовою, говорив по-російськи. 1920 року, під час святкування дня народження Тараса Шевченка в Гадячі Олена Пчілка огорнула погруддя поета жовто-блакитним стягом, а коли більшовик-комісар Крамаренко зірвав знамено, вона скандувала: «Ганьба Крамаренкові!». Переповнений зал підтримав її. Після цієї історії мужня жінка перебувала під арештом.

Недоброзичливість зайд і навіть непересічних своїх братів-українців, таких як Іван Нечуй-Левицький, Сергій Єфремов, Євген Чикаленко, призвели до того, що в радянського краянина склався певний стереотип Олени Пчілки: мати Лесі Українки, яка начебто не дуже її любила, навіть заздрила геніальній доньці. У радянській школі нас обмежували куценькою інформацією, що Олена Пчілка – «дитяча письменниця». І цього було досить. Нам умисне замовчували про видавничу діяльність Олени Пчілки, якій вона присвятила десять років свого життя.

У грудні 1905 року в Полтаві з’явився перший номер часопису «Рідний край». Засновниками його були полтавці Микола Дмитрієв та Григорій Коваленко. Першим редактором став Дмитрієв, а з 1907 року – Олена Пчілка. Місцева влада забороняє видання, й Олена Пчілка переводить редакцію до Києва. А після трагічної загибелі Дмитрієва в липні 1908 року весь тягар редакторської роботи ліг на її плечі. Серед тем, які порушували автори «Рідного краю», була одна вельми драстична: непрості українсько-єврейські відносини. Після деяких публікацій впливові єврейські організації розпочали компанію цькування і бойкоту видання та його головної редакторки. Навіть персональне клеймо для неї вигадали – «зоологічна націоналістка».

Співробітники часопису «Рідний край». У центрі Панас Мирний і Олена Пчілка

Фрагмент кабінету редакторки «Рідного краю» Олени Пчілки

Минуть десятиліття, й у своєму щоденнику1993 року Олесь Гончар напише про видатну полтавку: «…Як багато вона зробила для України! Якої вдячності заслуговує! І не тільки тому, що народила й виховала нам Лесю, створила таку чудову, національно свідому сім’ю. Видаючи журнал «Рідний край», ця дивовижна жінка подвигла навіть тодішніх архітекторів до відродження українського стилю. І в тому, що чимало земських шкіл на Полтавщині, зокрема, на Лохвицчині несуть на собі красу українського бароко, – це її, Олени Пчілки, заслуга!…Ні, ми в боргу, в боргу перед нею».

Полтавські краєзнавці багато років намагалися знайти той будинок, чи бодай місце, де колись була редакція «Рідного краю». Таке щастя випало на мою долю. Працював над біографією Івана Стешенка і у книзі Ольги Косач-Кривенюк «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», прочитав: «5 січня (1907 р., – Г. Т.) мати писала Лесі з Полтави ( Гончарна вул., д. 12), де вона працювала в редакції «Рідного краю».

За радянських часів вулиці Гончарній дали нове ім’я – письменника Пилип Капельгородського. Це стара частина міста. Вулиця проходить понад Панянським узвозом на горі і перпендикулярно примикає до вулиці Пилипа Орлика (за російського царату вона була Дворянською). Раніше на Гончарній у приватних будинках мешкалі купці та священники. На щастя, нині цю вулицю все ще прикрашає багато старосвітських будинків півторасотлітньої давнини. Мені пощастило знайти старожилів цієї частини міста, що розміняли дев’ятий десяток літ і мешкали безвиїзно на цьому самому місці. Для прикладу, жінку, яка проживала там у дідовому домі, збудованому ще 1900 року. Вона запевняла, що на її пам’яті нумерація будинків на цій вулиці не змінювалася. Це давало велику надію, будинок, де востаннє зібралася полтавська редакція «Рідного краю», зберігся. Сусідні будинки з домом цієї жінки мали номери 12 і 12 «а». Але будинок №12 явно не претендував на старовину, зате його сусід був достоту давнім. Його вже відрізали від комунікацій, забили йому віконниці і, схоже, поставили на ньому хрест.

Я сфотографував цей будинок, а через 20 днів після того привів туди знаного знавця Полтави Анатолія Чернова – він тоді працював над книжкою «Полтавські будинки промовляють». На наш жах, ми побачили як будинок руйнують. Було відчуття власної провини за те, що нічого не встиг зробити, щоб його врятувати.

Як виявилося згодом, мені пощастило знайти лише місце, де колись був будинок редакції. Чоловік з будинку №12 розповів таку історію. Народився він 1938 року, і від своєї мами знав, що його дід священник Василь Ващенко проживав у власному двоповерховому будинку, який стояв саме на місці будинку №12«а» і був тоді під номером 12. Мав священник великий шмат землі з садом, що тягся в напрямку Панянки. 1937 року священника репресували і розстріляли. Будинок реквізували і розібрали, а на садибі Василя Ващенка з’явилося два невеликі будинки. Звичайно, ні онук священника, ні літня жінка з будинку №10 нічого не знали про редакцію «Рідного краю», та ми з певністю можемо сказати, що точно визначили місце, де вона була. Знаємо навіть прізвище чоловіка, який надав притулок одному з перших українських часописів. Але це не зменшує жалю, що полтавці втратили й цей воістину історичний будинок.

Гірко, що за радянських часів було знищено будинок Драгоманових-Косачів у м. Гадячі; а вже за незалежної України у Полтаві, на вулиці Шолом Алейхема (раніше Новопроложеній) зруйнували будинок під №28, де провів своє дитинство Іван Стешенко… Як тут не згадаєш московської приказки про Іванів Непам’ятущих.

У бразильськогому місті Прудентополісі, столиці штату Парана, в українському Музеї Тисячоліття любовно зберігають експонат, який тамтешні українці вважають святинею: сорочку, вишиту Оленою Пчілкою. На цій сумній для нас паралелі ставлю крапку.

Фрагмент світлини сорочки Олени Пчілки (світлина В.Ясиновського)