…Тиха темна ніч. Місто давно спить, навіть вуличні ліхтарі задрімали.  А у двері однієї з квартир дзвонить високий збентежений хлопець. Самотня, вже немолода жінка,  підхопилася з ліжка: хто б це посеред ночі? То був син.

– Мамо, чому  на дзвінки не відповідаєш? Ми ж домовлялися…

– Та я забула, сину, після вистави звук на телефоні увімкнути. А так все добре, я вже  спала. Заходь, переночуєш…

Але  Ігор  пішов додому. Просто переконався, що все гаразд, і пішов.  Раніше він завантажив мамі на мобільний телефон програму, що вказувала її місцеперебування. Запитав чи вона не проти, бо як-не-як, а обмеження її свободи. «Яке обмеження, синку? Завантажуй,  якщо тобі буде спокійніше», – відказала Ніна Костянтинівна. Вона двічі на день телефоном спілкувалася із сином, доки одного разу холодний гудок виклику не обірвався мертвою тишею…

19 січня 2015 року російські бойовики вперше підірвали будівлю Донецького  аеропорту. Відтиснули наших захисників, заклали вибухівку і з боєм відступили. Від вибухів проломило перекриття  підвалу і другого поверху, замість стін – величезні потворні костури бетонних опор. Наші бійці зайняли кругову оборону. Зв’язку не було – командир батальйону з рацією потрапив у полон… Цілий день хлопці відбивалися від бойовиків, а вночі сиділи у повній темряві. Навіть  вогник сірника виказував ворогу зайняту позицію. Вода замерзла,  вдень трохи запаслися дощовою у вцілілі баклажки.

На ранок  залишки стін огорнув густий туман, далі простягнутої руки нічогісінько не видно. Аж раптом вибух, аж земля затряслася.  І знову, знову… Падали перекриття і залишки стін аеропорту, перетворюючи його на цвинтар.  Бетонним громаддям будівля ховала ще живих захисників. Не дивлячись на поранення контужений Ігор допомагав товаришам – мав медичну підготовку. У одного зламана нога, в іншого прострелене плече… «Ми без тебе не дійдемо», – говорили Ігорю хлопці і він прийшов на виручку», – розповідає Ніна Костянтинівна.

Той товариш з перебитими ногами залишився живим.

Про останні земні дні і години сина знає із переказів його побратимів… Коли  перші групи комбата «Сєвера» вирішили виходити з оточення, Ігор разом зі своїм командиром лишився з пораненими…

Кілька десятків бійців 95-тої бригади на БТР-ах поспішали на допомогу, але, втративши орієнтування у густому тумані, наштовхнулися на ворожі позиції. Бій тривав довгих чотири години…  Семеро хлопців загинули, а восьмеро з комбатом Олегом Кузьміних потрапили в полон.

21 січня решта оточених бійців вирішили  пробиватися з аеропорту . Більше години долали безкінечні розбиті будівлі,  поранених несли на руках. Їм назустріч  вийшла група підтримки. Спізнилися. Оточених,  серед них і Ігоря Брановицького, схопили московські терористи.

Їх безперервно катували,  впродовж кількох годин. А потім прийшов священик у рясі і заходився вбивати  московське «православіє»  у голови безпомічних полонених дерев’яним хрестом. Коли   хрест хруснув, «милосердний батюшка» пішов за металевим. «Він просив «Моторолу», щоб йому дали «пару рабів». А потім підійшов до нас і почав кричати, що ми «запроданці, Іуди», при тому стукаючи пацанів хрестом по голові», – пригадує  кіборг 81-тої десантної бригади Юрій Шкабура.  Кажуть, що то був схимомонах Ілія, який від терористів отримав промовисту кличку «Сталін»…

Російські найманці шукали серед полонених  кулеметника, який прицільним вогнем викошував навалу московських ординців. Хлопці відповіли, що кулеметник загинув, але «моторилівці»  не повірили і продовжували катувати. Тоді Ігор знову прийшов на виручку, назвавшись кулеметником. Юрій Сова  з тієї ж 81-тої аеромобільної бригади розказував: «Ми лишилися стояти під стіною, а його відвели вбік і почали ще сильніше бити». «Зачем братьев наших положил?»,  – допитувалися «освободітєлі»,  ламаючи руки й ноги. Ледве живий Ігор відповів: «Я бився за Україну». І тим  ще більше розлютив нападників.  Коли кіборг вже  не тримався на ногах, хтось із бойовиків згадав про лікаря. «Нє надо, я єго уже вилєчіл», – сказав безбатченко і мийник машин Арсен Павлов-«Моторола» і  двічі вистрелив Ігореві у скроню. Стріляючи, шкірився у садистичній посмішці.

«Ігорьок після смерті снився усім: і сусідам, і братам, і сестрам, і друзям… І як я не молила, як його тільки не просила прийти – до мене не приходить… Лише до мене. Це щось містичне, я відчуваю його поряд, розумієш?», – витирає гіркі сльози згорьована жінка. Час не гоїть материнську рану. Її сину не виповнилося й 39-ти  років…  Ігор був  зачарований донькою – їй сьогодні уже дванадцять. Мав племінників, а молодшому на три роки братові був і другом, і батьком.  Бо Брановицький-старший, теж  військовий, загинув в Афганістані. Як і Ігор, у 39…

У війську Ігорю сам собою припав позивний «Настрій». Він і справді завжди у доброму настрої серед побратимів, з ледь уловимою усмішкою. «Мені завжди подобалось, як він усміхався, ніколи не був занадто серйозним. Як тільки усміхнеться – з’являються ямочки на щоках. Тож я йому казала: «Посміхайся частіше!», – згадує Ніна Костянтинівна. Вона дивиться на підвіконня, де стоїть вазон з квіткою-провісницею. «Ігор завжди дарував мені квіти. А коли його шукали серед полонених, все ще сподіваючись, що він живий, я подивилася на самотню стеблину і задумала: «Коли ти зацвітеш, я тоді знайду свого сина». Цвіт з’явився у кінці березня і тоді ж Ігоря знайшли серед загиблих,  вивезених з Донецька.

Ще коли син добровольцем пішов до Українського війська, Ніна  Костянтинівна просила, щоб він познайомив з рідними своїх друзів. «Нехай, потім», – відмахувався Ігор. Зараз мати  часто подумки говорить із сином: «Ось і настало оте твоє «потім»…  До неї приходять товариші Ігоря, батьки військових, які нині захищають нашу Батьківщину. Часом хтось заходить просто познайомитися, підтримати добрим словом. «Але краще було б знайомитися за інших обставин», – знову мати говорить до сина.

У невеличкій кімнаті Ніни Костянтинівни на стінах фотографії  Ігоря, на полиці  книжки, художні і документальні, у яких йдеться  про його подвиг. Дитячі малюнки, прапор України, футболка з портретом сина – почала вишивати власноруч. І неймовірно гарна «Ікона пам’яті загиблим за незалежність України» Олени Карамушки, складена із сотні гіпсових фрагментів.

У військовій частині Кам’янця-Подільського,  де служив її Ігор, відкрили меморіальну дошку на його честь. А в Києві його іменем назвали вулицю. На ній знаходиться технікум електронних приладів, який закінчував  Ігор.  І там на будівлі теж встановлено меморіальну дошку. Цього року у Пущі-Водиці під Києвом вдруге пройшов забіг пам’яті героя-кіборга… Ігор Брановицький удостоєний звання «Герой України». У нагородному листі вказано:  «За виняткову особисту мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі».

…Зажурена, зболена жінка самотньо сиділа на лавці перед будинком. Віталися, проходячи, сусіди, зрідка – перехожі. Мобільний телефон у  руках мовчав. Аж раптом – повідомлення! «За Вами може спостерігати цей номер»… Нагадала про себе програма, колись встановлена сином. Так, ніби запрацював його телефон. Був ще лише початок березня, Ігоря ще розшукували, ще не зацвіла на підвіконні горе-провісниця. А матір уже пропікала здогадка: «Мабуть, минув сороковий день, мабуть, син уже на небесах».

І наче рясний дощ огорнув жінці лице, мовби син приклав теплі долоні…

Тільки ж то був не дощ. І не син.