Назвою цього матеріалу стали слова зі статті-реквієму, статті-плачу Людмили Старицької-Черняхівської «Пам’яти юнаків-героїв, замордованих під Крутами», опублікованої  24 березня 1918 року в газеті «Нова Рада». Сама авторка представляла перше унікальне покоління української інтелігенції, яке відчувало та й називало себе не по-старосвітському «українофілами», а свідомими патріотами. Такими їх виховали і їхні батьки, і духовні попередники – через століття після занепаду Козаччини до Малоросії.

У роботі «Двадцять п’ять років українського театру (Спогади та думки)» Старицька-Черняхівська пише: «Наше покоління – виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері, стихійними українцями, – ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями зі сповитку. Нас було небагато  таких українських родин;  решта ж нашої дитячої  суспільности, з якою нам доводилося раз по раз здибатись, були змосковлені діти-паненята».

Отож, спершу стихійно, а там і цілеспрямовано дітей в родинах Косачів, Старицьких, Лисенків навчали говорити, думати, читати українською. Згодом батьки разом із дітьми спеціально утворили гурток «Плеяда», де збиралися Лариса, Михайло та Ліля Косачі з їхньою мамою Ольгою –  письменницею Оленою Пчілкою, Людмила та Оксана зі своїм батьком – письменником Михайлом Старицьким. Та й композитор Микола Лисенко приходив з малими дітьми. Довкола «Плеяди» гуртувалися і друзі батьків, і гімназисти та студенти з оточення дітей. Разом вивчали українську мову, історію, фольклор, організовували літературні конкурси та читання, перекладали світову класику. Робили те, за що пізніше побратима Олени Пчілки по журналу «Рідний Край» Григорія Коваленка тягатимуть до суду й оштрафують, бо він, публікуючи звіти про засідання Державної думи, особливу увагу приділяв виступам українських депутатів. Серед них був, наприклад,  і співавтор Лесі Українки Максим Славинський. «Плеяда» стала для України першим, хоч і неофіційним, українським університетом, через який пройшов не один десяток молодих патріотів-українців.

У новому середовищі народяться українські політичні партії і рухи, що готуватимуть ґрунт для боротьби за незалежність у часи Української національної революції.

Пізніше про це унікальне суцвіття борців за Україну напишуть літературно-документальні дослідження мої дорогі вчителі Анатолій Болабольченко (першим опублікував документи процесу СВУ і матеріали до біографії  Максима Славинського) та Анатоль Костенко (автор художньо-наукової біографії Лесі Українки, упорядник книжок спогадів про неї перебував в одному концтаборі з сестрою Лесі Українки  Ізидорою Косач-Борисовою, а потім багато років з нею листувався), Юрій Хорунжий та Олена Леонтович, Федір Погребенник та Іван Ільєнко. Відтак відкрили немало заборонених у радянський час імен. І ми всі нарешті збагнули, заради чого ті люди  жили й гинули у снігах під Крутами, у сталінських тюрмах і концтаборах, та як страшна більшовицька машина деспотизму трощила  їхні долі, нищила їх фізично, але зламала український характер. Горнило революційних подій спалило молодого офіцера Костя Велігорського, нареченого Вероніки Черняхівської, доньки Людмили Старицької. Вероніка вважала, що її коханий Кока загинув під Крутами, хоча смерть зустріла його в іншому бою. 1938-го Вероніку Старицьку вчергове заарештують. За деякими свідченнями, слідчий на допиті  намагатиметься її  зґвалтувати. І застрелить за непокору.

Виживши у лихоліття революції і громадянської війни, квіт старої української інтелігенції піде першим під соціалістичний серп: приклад  родини і  близького оточення Лесі Українки один із найхарактерніших. Ті, хто не помер до Жовтневого перевороту, як Леся Українка, Михайло Косач, Михайло Коцюбинський, Михайло Старицький, Микола Лисенко, після погромницького процесу над СВУ  пройдуть через заслання (Людмила Старицька та її чоловік, видатний український вчений-гістолог й онколог Олександр Черняхівський), через в’язниці (наймолодша сестра Лесі Українки Ізидора Косач чи Максим Славинський, який загинув у Лук’янівській тюрмі восени 1945-го).

Представники того покоління патріотів в боях відстоювали свою республіку,  були міністрами перших українських урядів, творили Національну академію наук, перші українські школи та університети, працювали в дипломатичних місіях за кордоном. Туму їх і нищитимуть першими. А кого не встигнуть, тих 1941 року , запакувавши у вагони-«скотовози», «евакуюють»… у безвість, дорогою смерті – як сестер Старицьких та Агатангела Кримського. Померлу від знесилення та хвороби  73-літню Людмилу Старицьку-Черняхівську наглядачі викинули з вагона десь у казахському степу.

Зовсім невипадково радянські поводирі нищили  те покоління української інтелігенції. Максим Славинський, активний діяч Ліги Націй, 1937 року виступив на Всесвітньому конгресі в Парижі з доповіддю «Национально-государственная проблема в СССР». Її текст наступного ж року видано окремою брошурою.  Історик і правник повідав суть  імперської Росії, що трансформувалася в агресивно-нелюдський Радянський Союз . А сьогодні можемо ствердити: і в путінську Росію. Розвінчавши облудність, примарність великодержавної політики, Славинський застерігає наступні покоління: «Такой народ не способен на благоразумный отказ от своих претензий на властвование. И особенно не могут сделать этого его командные слои, бывшие и настоящие, ибо эти претензии стали органической частью в составе их национального мироощущения, а то или иное изменение этого мироощущения требует, как известно национологам, весьма длительного времени». І констатує характерну російсько-імперську рису: всі кордони царської і радянської  Росії проходили по живому тілу поневолених народів. Таку  політичну конструкцію Славинський  шпетно назвав «колоссом на глиняных ногах». Хіба ж після таких виразних характеристик правлячий у більшовицький режим міг дозволити старому професору доживати в Європі? Його терміново літаком евакуювали у сталінський «рай» …

Але вчитаємося ще у пророчі слова Максима Славинського, сказані до Другої світової війни: «Подкомандным нациям на этот счет не годится создавать никаких иллюзий. Борьбой и кровью окрашен их отрыв от имперской России, в той же атмосфере произойдет и их освобождение от СССР. Других путей к разрешению национально-государственной проблемы на востоке  Европы история не знает, а современная действительность не указывает». Як і сто років, для українців та інших «підкомандних»  націй, нинішні революції – національно-визвольні. Саме в цьому наші непримиренні розбіжності із зачумленою хронічним імперством північною сусідкою.

Людмила Старицька-Черняхівська у згадуваній статті про героїв Крут пише: «Заради цих матерів (чиї діти загинули в тому нерівному бою, – авт.), заради цих юнаків-героїв ми повинні всі, що лишилися живими, поклястись на цій могилі – віддати Україні все наше життя. Тільки всесильною працею на життя України можемо ми поквітувати їх жертву і зняти з них тягар марної, німої смерти».  Покоління Людмили Старицької-Черняхівської, її духовні побратими й посестри, як і вона сама, до смерті лишалися вірними своїй клятві. Крути стали їхнім життям…

«Тут наші Крути!», – стверджували оборонці барикад Революції Гідності, Герої Небесної сотні. З такою ж лицарською доблестю-рішучістю боронять і нині рідну землю від збройної російської аресії Українські Воїни на Донбасі.

Заради всіх матерів України, які втратили  дітей у боротьбі за Незалежність, у пам’ять про Героїв Крут і Революційного Майдану мусимо й далі самовіддано розбудовувати національну державу, щоб «поквітувати їх жертву і зняти з них тягар марної, німої смерти».