Маю знайомих серед прихожан УПЦ московського патріархату (хто їх не має?). Так ось, нинішня ситуація, за їхньою аргументацією, проста: звичайні вірні та духовенство нижчої й середньої гільдії щиро хочуть порвати з Російською церквою. Саме так. Але розжиріла вища церковна каста, яка  має чималий зиск, давно поставила власні статки та посади вище справедливості, миру та віри в Господа. І саме вони німим бастіоном стоять… за себе! За себе в тій церкві, яка дарувала їм усі «земні блага».

Устої «церкви-дарувальниці» захиталися після відкритої російської агресії в Україні. І «верховним попам» не лишилося іншого виходу: треба ж якось реагувати на те, що церковні громади масово переходять від них до єдиної канонічної церкви ПЦУ, що стає явною загроза закриття УПЦ московського патріархату за діяння, що підпадають під правове визначення колаборації. Спочатку церковні ієрархи на чолі з митрополитом Онуфрієм хотіли просто  відхреститися від свого російського боса Кіріла (Гундяєва), не поминаючи його у богослужіннях. Але цього виявилося замало. Люди вимагали більшого. І ось 27 травня собор УПЦ московського патріархату ухвалив «радикальніші рішення», які радник керівника офісу Президента України (за сумісництвом психотерапевт) Олексій Арестович поспішив назвати… епохальними.

Та чи насправді вони такими є? Давайте розбиратися.

Політолог  Вадим Денисенко у своєму дописі в Фейсбуці називає рішення собору «наполовину вагітним». Із цим важко не погодитися. Зриме «відхрещення» від москви породило ще більше запитань – адже автокефалію УПЦ так і не оголосила. Отже «відхрещення» фактично не відбулося. У своїх коментарях вже наступного дня спікери УПЦ самі це підтвердили, зауваживши: будуть, мовляв, «підтримувати зв’язки з усіма церквами, включно з російською».

Не забуваймо, що рішеня з’явилося через тиждень після того, як ті ж самі «верховні попи» виступили із заявою про те, що війна в нашій державі  розпочалася начебто «через діяльність колишнього Президента України П. Порошенка, який сприяв утворенню Православної церкви України». Цю церковну заяву, до речі, досі не відкликано. Отже нинішнє бажання УПЦ якось толерувати з ПЦУ  («підтримувати зв’язки») виглядає  нещирим.

За твердженням Вадима Денисенка: «УПЦ МП продовжить займати вичікувальну позицію. Ні про які різкі заяви, спроби засудження Кіріла чи путіна мова поки не йде. Їхнім головним ворогом була і залишається не росія, а ПЦУ. Тому, більшість експертів помиляється, коли говорить, що рішення про напівавтокефалію – це крок до об‘єднання церков. В голові Онуфрія чи настоятеля Лаври Павла цього нема. Це рішення про збереження майна і відтермінування проблеми».

Журналіст Віталій Портников у Фейсбуці чітко називає шляхи, які відкриваються перед філією московського патріархату в Україні: «Перший – збереження церкви як автономної частини Російської православної церкви. Адже в УПЦ (МП) немає повноважень щодо проголошення автокефалії, як не має їх і московський патріарх Кіріл (якби навіть уявити неймовірне, що він погодився б це зробити). Ці рішення не будуть визнані світовим православ’ям без затвердження Вселенським патріархом. Другий шлях – існування у вигляді самопроголошеної автокефалії, тобто у розколі зі світовим православ’ям. У тому самому статусі, проти якого УПЦ (МП) виступала протягом 30 років – після так званого Харківського собору, на якому із порушенням кількох пунктів статуту УПЦ відбулося усунення тодішнього митрополита Київського та всієї України Філарета. Тридцять років УПЦ (МП) доводила, що УПЦ Київського патріархату (УПЦ КП), створена Філаретом, – зовсім не церква, однак зараз може піти таким самим шляхом.

Третій шлях – приєднання до канонічної Православної церкви України (ПЦУ) та подолання розколу, ініційованого та спровокованого москвою. Саме він є єдиновірним і канонічним. І саме його визнає Вселенська патріархія».

Не будьмо наївними – саме оцього третього шляху, московські попи бояться, як чорт ладану. Вони всіляко уникатимуть злиття з ПЦУ. Не випадково депутат у рясі від ОПЗЖ Вадим Новінський був чільним учасником нинішнього собору і, схоже, саме він «уповноважений» пильнувати за живучістю московської церкви в Україні. Дивним чином серед нинішньої владної верхівки цей агент і досі має підтримку. Емоційні реляції про рішення синоду, висловлені Олексієм Арестовичем,– яскраво цьому свідчать.

У підсумку маємо факт спроби УПЦ московського патріархату вчергове пустити пилюгу межи очі. Рішення собору від 27 травня є скоріше завісою, за якою на певний час сховаються представники російської православної церкви в Україні – до «кращих», у їхньому розумінні, часів. Шкода, якщо цей стан речей задовольнить і прихожан, і представників цивільної влади в Україні, бо так фактично у нас законсервується «п’ята колона» нашого одвічного лютого ворога.