Рідний кінематограф, хоч і переживає нині деякий підйом, продовжує мучитися рецидивами серйозної ідеологічної кризи. Не має чіткого позиціонування, не може знайти свою цільову аудиторію, боляче шукає проблематику.

На довгі роки зникнувши з медійного простору, українське кіно повертається надто незграбно, аби привернути розсудливу публічну дискусію. Використовуючи агресивну риторику, намагаючись замінити собою іноземну продукцію, воно лише роздмухує багаття, за спалахами якого втрачається, власне, мистецька цінність. Кіномитці продовжують сподіватися: варто тільки вдало скопіювати дорогі формати, що мають успіх на Заході, – і тріумф гарантовано.

Звісно ж, справа почасти впирається у гроші, без яких копія швидко перетворюється на такого собі «франкенштейна», зліпленого з того, що було під рукою. А під рукою, зазвичай, певна підтримка Держкіно, сподівання зробити «красиво» та нерозуміння запитів аудиторії. Людям, які б пішли в кінотеатри на українське кіно, воно, це кіно, мусить дати правдиві відповіді на актуальні питання. І то так, як це не зможе зробити жоден інший інформацій простір.

Але замість простої і не завжди приємної правди, глядач отримує напівфабрикат. Українське кіно починає маніпулювати історією, не визнає помилок нашої держави, втікає від сучасності. Та навіть коли не втікає – йому бракує протиріч. Фільми зображають країну, ніби зацьковану собаку, – забуваючи про її радості, про її сподівання, про складну долю.

Час нарешті зрозуміти, що навіть у дуже умовному сенсі та навіть у жанрі документалістики кінематограф, перш за все, – містичне таїнство. Втеча від буденної реальності. Світ, створений режисером, може бути аж надто реалістичним, та не повинен ставати незграбним принтом нашого сьогодення. В цьому сенсі особливо смішне на вигляд неспинне бубніння в бік зарубіжних проектів: багатомільйонні блокбастери знову і знову називають «загрозою українському кіномистецтву».

Аргументи не надто переконливі: начебто такі фільми вбивають смак до справжніх полотен, а також спустошують гаманці глядачів і запруджують кінотеатри, не залишаючи шансів іншим проектам. Але це всього лише маніпуляція переконаннями: ринок розважальних послуг – це передовсім ринок, з усіма його економічними гарантіями. Тут має бути конкуренція і мають бути лідери, інакше вся індустрія вийде з ладу.

Українському кінематографу врешті-решт варто відверто глянути у люстерко, замість очманілого і мрійливого погляду в туманну далечінь. Допоки вітчизняне кіно не зійде як ранкове сонце масштабним перформансом в Україні, доти жодного мистецького прориву не буде. Тож, чекаємо, адже є серйозні натяки на мажорний фінал цієї плутаної історії.

А тим часом дивитимемося те, що виробляє Держкіно на гроші податківців, фінансуючи сумнівні фільми лише за наявність у них «української прописки». Критикувати і легко, і важко водночас, але й мовчати та погоджуватися з тим, як склалося сьогодні в українському кінематографі, не можна.