Умисне організований сталінським режимом у 1932 – 1933 рр. Голодомор в Україні належить до найжорстокіших і найбільших актів геноциду, котрі знало людство. Примара комунізму з перших днів будівництва нового суспільства привела із собою голод. Організатором голоду на теренах поваленої Російської імперії виступили більшовики на чолі з В. Ульяновим (Леніним). У травні 1918 р. на Всеросійському з’їзді рад народного господарства він заявив, що «нам треба зовсім по-новому організувати найглибші основи людського життя сотень мільйонів людей». Конкретною метою соціально-економічних перетворень було привласнення державою (одержавлення) промислового і сільськогосподарського виробництва, заготівля і розподіл всіх видів сільськогосподарської сировини і продуктів (продрозкладка), ліквідація товарно-грошових відносин і створення на руїнах ринкової економіки централізованого планового комуністичного господарства.

Програму будівництва комунізму ухвалено VІІІ з’їздом РКП (б) у березні 1919 р. Ленін усвідомлював, що комуністичні перетворення знайдуть підтримку тільки у нечисленних «свідомих робітників, вся інша маса, буржуазія і дрібні хазяйчики, проти нас, вони не вірять в новий порядок», а тому є природними ворогами комун і комунізму. А ці вороги становили 9\10 населення колишньої Російської імперії, і найбільше їх було в Україні. Він заявив, що «последний и решительный бой» буде проти них у 1931 р., і «бой с ними будет такой, которого еще не видел мир».

Причини Голодомору-геноциду українського народу 1932 – 1933 рр.носять доктринальний характер. Вони виходять із програмних засад марксизму-ленінізму. Головна причина – це аграрна політика більшовиків на рубежі 20–30-х років. Поза сумнівом, ідея колгоспного будівництва витікає з продрозверстки, з ідеології і практики воєнного комунізму, застосуванням якої більшовики вирішили проблему утримання влади і боротьби з контрреволюцією. Ідея створення колгоспів і радгоспів, скаже Сталін, була ними запущена ще у період Жовтневого перевороту: «Партія передбачала їх необхідність і це знайшло відображення у програмі РКП (б), прийнятій на VIII з’їзді у березні 1919 р.».

Більшовики добре знали історію управління суспільством за допомогою пограбування й розподілу продуктів харчування, адже продовольча проблема стала головною з перших днів радянської влади. Селянин не хотів безкоштовно віддавати хліб, працювати виключно на хлібозаготівлю. Інша річ – праця в колгоспі під командою бригадира й голови та під наглядом каральних органів. Результати такої праці були колгоспні (державні) і могли централізовано вивозитися за межі артілі. Натомість, селянин-власник, селянин-виробник був самостійний, він годував сім’ю і державу. Він стояв на шляху колективізації, щоб його знищити, потрібно було організувати голод.

Голодомор в Україні був спланованою акцією чи спричинений необхідністю пограбування селян для вилучення коштів на індустріалізацію? Не лише! Родюча українська земля і працьовите багатомільйонне селянство, надзвичайно вигідне для створення нової радянської імперії геополітичне і стратегічне положення України були для Сталіна головною передумовою й реальним доказом, у разі її приборкання, перемоги його варіанту соціалізму, могутньою базою матеріальних і людських ресурсів для побудови радянської імперії і наступного втілення ідеї світової пролетарської революції.

Індустріалізація була вагомою складовою ленінського плану будівництва комунізму, а селянство за Леніним було його основним ворогом, «дрібнобуржуазною стихією». Селянин є реакційним і відсталим, неодноразово повторювали у своїх заявах лідери більшовиків. «Селянське море стихійне, – говорив Сталін, – і у масовому масштабі породжує капіталізм, а тому його необхідно знищити». У 1928 р. Сталін і соратники вирішили форсувати індустріалізацію країни за рахунок селян: знижують закупівельні ціни на хліб і водночас стрімко піднімають ціни на промислові товари, що постачаються в село; швидко зростали непомірні й різноманітні податки на селян, підприємців і ремісників; маса промислових товарів зменшилась, а ціни значно підвищилися.

Уже з 1928 р. селяни почали голодувати, тому приховували хліб від держави. Перед режимом став вибір: або війна з селянством, або загнати його у колгоспи й радгоспи і там забрати хліб. Шляхом відчуження від землі, від розподілу виробленої продукції селян перетворити у кріпаків радянської влади. Українське село згідно з Законом про єдиний сільськогосподарський податок на 1930-31 рр. було обкладене найбільшим в СРСР податком за визначеною владою школою прибутковості. Норми прибутковості 1 га землі – ріллі, засіяного поля і луків – для України становили відповідно 40, 58 і 26 крб., а для Російської РСФР – 37, 46 і 16 крб. Норми прибутковості від худоби становили 22 крб. для українських селян і 15 крб. для російських.

Закріпачення селян державою відбулось у найкоротші строки. ЦК ВКПб постановою від 5 січня 1930 р. планував завершити колективізацію восени 1930 р. або навесні 1931 р. Україна стала на порозі громадянської війни. За даними ГПУ лише з 20 лютого до 2 квітня 1930 р. відбулося 1716 масових виступів селян, з них 15 збройних, проти колективізації. А упродовж року їх було вже понад 4 тис. за участю понад 1,2 млн. людей. Їх головним гаслом була вимога відновлення самостійної української держави і ліквідація комуністичних господарств у селі.

Комуністична влада жорстоко придушувала опір повсталих селян України. Державне політичне управління у 1932-1933 роках заарештувало близько 200 тис. осіб, яких судили, відправили до тюрем і в заслання до східних регіонів СРСР . Одразу по скасуванню нової економічної політики у 1929 р. і в роки колективізації, сталінський режим репресував і депортував з України 1,2 млн. так званих куркулів, а в українські міста і села лише у 1932 р. завіз понад 200 тис. комуністів, комсомольців і працівників силових органів з центральних і західних областей Росії. Всесоюзний переселенський комітет РНК СРСР до кінця 1933 р. відправив на спустошені голодомором землі України 329 ешелонів майна, худоби 21856 господарств і 117149 членів їх сімей з Горьковської, Іванівської та інших областей.

Аграрна політика більшовиків знекровила продуктивні сили сільського господарства України. У 1930 р. з 22,9 млн. т. зібраного зерна у селян було вилучено 7,8 млн. т. хліба. Наступного 1931 р. зібрали 17,6 – млн. т , а вивезли 6,9 млн. т. З валового збору 1932 р., що становив 12,8 млн. т забрали 7 млн. т. Залишилося лише насіннєве зерно. Українське село залишилося без хліба. Протягом 1932 – 1933 рр. СРСР вивіз у Західну Європу понад 2,8 млн. т. зерна, переважно українських селян.

Сталінський режим продовжує формувати державний продовольчий фонд у натуральній формі (зерно, овочі, фрукти, соління та інші продукти харчування) шляхом примусу, пограбувань і репресій. Від 20 до 50 % награбованого діставалося тим, хто виконував накази влади.

Селяни у відповідь виходять з колгоспів. Лише у першому півріччі 1932 р. кількість колективізованих господарств в Україні скоротилася на 41,2 тис. За січень цього ж року до міст втекли близько 127 тис. людей. До 40 % колгоспної ріллі в 1932 – 1933 рр. так заросло бур’янами, що вони заглушували жито, пшеницю та інші зернові культури. Влада скоротила до мінімуму присадибні ділянки колгоспників, щоб примусити їх шукати засоби проживання виключно у праці на колгоспному лану. Колективізація і хлібозаготівля супроводжувалися репресіями і масовими вбивствами селян та їх дітей каральними органами, представниками місцевої влади і активістами.

Боротьба українського селянства проти колективізації, проти ствердження більшовицьких порядків виявила себе у масових втечах селян у міста, виходу з колгоспів і виступах проти влади, які нерідко носили форму збройного опору. Щоб не допустити втечу селян до міста, а також для контролю за його пересуванням й персонального обліку всього населення СРСР, влада у 1932 р. запроваджує паспортний режим та інститут прописки. Селянам паспортів не видавали, а виїзд із села у місто для праці і проживання був лише з дозволу керівництва колгоспу і районних органів влади. Держава таким чином встановила тотальний контроль над суспільством, а для селян новітню форму кріпацтва. 7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли закон про охорону державного майна, написаний власноручно Сталіним, згідно з яким за розкрадання урожаю, худоби тощо розстрілювали з конфіскацією майна, а за незначні крадіжки (збирання колосків, пригорщі зерна) позбавляли волі на 10 років, навіть дітей починаючи з 12 – літнього віку. Більшовицька влада, щоб остаточно припинити втечу селян від голоду і ліквідувати їх опір, у грудні 1932 р. заносить на «чорну дошку села, які злісно саботують хлібозаготівлю», повністю ізолює їх, припиняє постачання товарів першої необхідності, а 22 січня 1933 р. Сталін власноручно написав директивний лист ЦК ВКП (б) і РНК СРСР [16], у яких документально було засвідчено про намір Кремля засобами конфіскації будь-якого продовольства і заборони виїзду селян з України і Кубані в інші регіони організувати масовий голодомор українських хліборобів. Етнічних українців наприкінці 20-х років нараховувалося на Кубані близько 916 тис., що становило понад 70% населення краю, на Північному Кавказі – 3,2 млн., Поволжі – понад 600 тис.

Жертвами цих драконівських законів стали мільйони селян. Блокада їх поселень військами, тотальне пограбування їх господарств завершили виконання більшовиками плану організації Голодомору в Україні. Масове голодування селян охопило всі 55 тис. українських сіл з весни 1931 р. і тривало до зими 1934 р. Воно супроводжувалося масовими вбивствами дорослих і дітей, людоїдством, самогубством. Людоїдство набрало масового і жахливого характеру. В Україні було зареєстровано лише 10 тис. судів над людоїдами, але вони не розкривають великих масштабів цього страшного соціального явища. Особливих страждань зазнали, діти які становили понад 38 % сільського населення. У кожному селі помирали сотні дітей від голоду, їх масово забивала влада за збирання в полі колосків, вони ставали жертвами людоїдів. Щоб вижити, селяни, їхні діти втікали до міста. Міліція на виконання постанови ЦК КП(б)У «Про боротьбу з дитячою безпритульністю» від 6 травня 1933 р. виловлювала їх, відправляла за місто, а немічних від голоду дітей у спеціальні бараки, де вони помирали. Американський історик Т. Снайдер, аналізуючи матеріали праць українських і зарубіжних вчених, стверджує, що «в українських містах міліція затримувала по кількасот дітей на день: одного дня на початку 1933 р. харківська міліція мала виконати квоту в дві тисячі осіб.., а в бараках на смерть чекали до двадцяти тисяч дітей». Відомий український дослідник голодомору-геноциду В. Марочко стверджує, що у травні 1933 у бараках і дитбудинках Харкова перебували понад 27 тис. дітей. Тисячі з них щоденно помирали, а до міста прибували нові жертви комуністичного терору. Замість того, щоб рятувати дітей, ЦК КП(б)У 1 серпня 1933 р. прийняв постанову про масове переселення безпритульних дітей з міст у голодне вимираюче село. Смертність дітей, за неповними підрахунками, сягала понад 50 % від загальної кількості жертв Голодомору. Впродовж 1932 – 1933 рр. загинуло в кільканадцять разів більше українських дітей і жінок, ніж у роки Другої світової війни. У першій половині поточного року, стверджував колишній працівник Укрдержплану С.Сосновий, в Україні щохвилини помирало 17, щогодини понад 1000 і 25 тис. людей щодня.

Сталінський режим у процесі створення колгоспів втягнув селян у виробничі відносини, що будувалися на примусовій праці, тотальному контролі за їх життям, обмеженні прав і свобод, несправедливому поділі продукту їх праці у натуральній формі між ними і державою. Це була кріпосницька система відносин, що мала завершити план ліквідації українського етносу, який мав великий досвід національно-визвольної боротьби і не сприйняв ідеї марксизму-ленінізму. Доля радянської влади і соціалістичного будівництва у вирішальній мірі залежала від продуктивних сил України, про що постійно говорив Ленін і його соратники. А тому «етнографічний матеріал мав бути змінений» засобом Голодомору, а територія України заселена російським населенням. За даними італійського консула у Харкові Серджіо Граденіго режим мав за мету ліквідувати українську проблему винищенням від 10 до 15 млн. людей, переважно селян. Так як «национальный вопрос, – за Сталіним, – есть по сути дела вопрос крестьянский». Керівництво більшовицької Росії, а потім СРСР усвідомлювало, що для відродження російської, але вже радянської імперії необхідно поглинути Україну, а для цього якнайшвидше ліквідувати соціальне джерело українського опору – селянство. Воно, стверджував Сталін, «являє собою основну армію національного руху…»

Підсумовуючи результати колективізації на I Всесоюзному з’їзді колгоспників – ударників у лютому 1933 р. тиран всіх часів і народів заявив: «Ті труднощі, що стоять перед вами, не варті навіть того, щоб серйозно про них говорити… Ваші… труднощі товариші колгоспники це дитяча іграшка». Наслідки «дитячих іграшок» комуністичного режиму чи не найжахливіші за всю історію людства. На Уманщині Олександра Рабенко з’їла 7 своїх дітей, її брат – рідного сина. У селі Масиняківці Кіровоградської області, де народився відомий український письменник С. Плачинда, у «сталінській грі» з селянами України загинуло понад 911 дітей. Вижили лише двоє, він і сусідська дівчинка. Якщо визнати число жертв Голодомору в 10 млн. осіб (справжня цифра не встановлена), то діти серед них становили понад половину. У вересні 1933 р. за шкільні парти не сіло понад дві третини учнів. За три голодних роки кількість учнів і педагогів у багатьох сільських школах становила 2- 4 % від загальної чисельності попередніх років.

Колективізацією і Голодомором – геноцидом керівництво більшовицької партії на чолі з Сталіним утвердило тоталітарну систему влади в країні: було ліквідовано приватну власність, у тім числі на землю; розпочався процес ліквідації людини індивідуально мислячої, самостійної, національно й політично свідомої не лише в партії, а й у всіх соціальних групах і класах; держава забезпечила себе безкоштовною робочою силою через ГУЛаг, а сільськогосподарське виробництво – через колективізацію і перетворення селян у кріпаків.

Державний терор і голодомор-геноцид мали ще одну мету: зупинити, а потім знищити, розчинити в російській культурі українську культуру, яка переживала у 1917 – 1930 рр. великий розквіт і піднесення. Селянство, що становило 23,3 млн. людей з 31,2 млн. населення України було основним носієм національних і культурних традицій, соціальною базою українського національного відродження.

Після голодомору українців на теренах радянської імперії насильно стали записувати у росіян. За Всесоюзним переписом 1939 р. 86,8 % населення Краснодарського краю, яке до цього в абсолютній більшості складалося з українців – нащадків Чорноморського козацтва, зареєстрували як росіян. У 1989 р. українців в УРСР налічувалося 44,2 млн. осіб (у 1926 р. – 31,2 млн.), натомість чисельність росіян в СРСР зросла за відповідний період з 77,8 млн. до 145,2 млн.

Геноцид українського народу 1932-1933 рр. спричинив зміну генетичного коду нації, стверджував не без підстав один із перших дослідників проблеми американський вчений Д. Мейс. Він же визначив основні ознаки постгеноцидного суспільства, що перешкоджають нам будувати незалежну соборну демократичну Україну. Це постійне відчуття психологічного тиску, страху й комплекс меншовартості; викривлена культура, її сурогатність, майже відсутність українськомовного культурного середовища через байдужість влади до проблем державної мови та намагання запровадження двомовності; часткова амнезія національної історичної пам’яті, що гальмує процес її відтворення, виховання у громадян національної і політичної свідомості; відсутність національної еліти, натомість гіпертрофоване поширення регіональної, представники якої не усвідомлюють відповідальності перед народом і державою, не мають уявлення про перспективи розвитку, проте у їх діях чітко виражені меркантильні та прагматичні цілі, жага до влади та нагромадження капіталу, а як наслідок стагнація економіки й багатовекторність політики.

Голодомор-геноцид придушив глибинний «рефлекс свободи» в українців, а також більшу частину морально-правових рефлексів і перетворив їх у цьому сенсі на правових і моральних нігілістів, що майже консервує процес створення громадянського суспільства й національної еліти.

Пам’ять і вшанування жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 рр. потрібні сьогодні Україні для відновлення історичної справедливості, очищення й облагородження наших душ, думок і свідомості для піднесення національної гідності українського народу і держави й інтегрування їх до європейської спільноти.

Відомий вчений М.Бакунін також описав на сторінках праці «Анархия за Прудоном» і картини майбутньої колективізації. Комуністична держава, стверджував він, поставить себе на місце вільних землеробських асоціацій і займеться централізованим адмініструванням праці землеробів. Ця держава «поручит своей бюрократии заведовать обработкой земли, выплачивать заработок крестьянам, что приведёт к ужаснейшей безурядице, к плачевному расхищению и к гнуснейшему деспотизму».

Загрозу марксистської ідеології еволюційному демократичному розвитку людства викрив наш геній І.Франко. Критикуючи марксистську соціальну доктрину людського поступу, він переконливо доводить, що у «народній державі» К. Маркса і Ф. Енгельса людське життя опинилось би від колиски до гробової дошки під владою чиновників, що «люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліцейських державах нема й мови. Народна держава стала б величезною народною тюрмою». Ідеї зросійщеного тоталітарного марксизму перемогли.