Даша згадує: «Серед ночі 24 лютого збудили батьки: «Просинайтеся, почалась війна…» Підхопилася, почала притьмом збирати речі, здригаючись від кожного гупання вибуху. Вирішили їхати з Києва, але вже о шостій ранку повсюдно у місті були величезні затори. Подалися на дачу біля міста. Побули там пів дня і знову в автівку. Цього разу шлях в Карпати. А вже звідти із зупинками – закордон, сюди, у німецьке у місто Вальдкірхі».

Даша, Рената і Каталіна – мої доволі близькі подруги. Наше славне київське товариство нагло розлучила війна: усі вони з родинами враз стали біженцями, були вимушені покинути Україну.

«Тато казав, що люди, які їдуть зі своєї країни, – то зрадники, – розповідає Каталіна, – Тому спершу навіть не думали кудись виїжджати. Але ми постійно чули біля нас вибухи, і зрештою вони так налякали найменших у родині, що тато наказав нам їхати, а сам лишився вдома. Поїхали в Чернівці, там спершу жили в церкві, а потім пастир сказав мамі, що є можливість поїхати до Франції. Нам виділили цілий автобус, адже нас в родині тринадцятеро. Старшого брата на кордоні не пропустили і йому довелося повертатися додому. Ми приїхали до маленького містечка Шале. Всі до нас були дуже привітні і, не дивлячись на те, що ми дуже втомилися з дороги, з нами знайомитися і знайоми нас. А потім принесли нам купу одягу і різних речей. Мені з частиною рідні дали притулок на невеличкій віллі, а трьох моїх сестер і брата поселили на іншій, більшій. Наші господарі мають ферму і виноградники під вино. Найменші з нашої родини отримали французькі посвідки і скоро підеуть до місцевої школи. Тут навіть прибиральником не можна влаштуватися, якщо не маєш атестата про закінчення школи»

Рената нині теж живе у Франції, у місті Екс-ан-Прованс. І вже відчула на собі силу документа і… певних заборон.
«Дуже важко орендувати житло, бо для цього потрібна ціла купа документів. Без документів неможливо навіть сім-карту купити».
Рената з родиною виїхала з України за три дні до початку війни. «Люди навколо говорили про війну, і ми зрозуміли, що треба їхати зараз, на всяк випадок, – зізнається Рената. – Опинилися в Екс-ан-Провансі. Це містечко називають маленьким Парижем в Провансі. Воно старовинне, з купою фонтанів і храмів. Дуже зелене: вздовж доріг густі ряди платанів. А ще тут дуже милі люди. Десь чула, що французи манірні і сноби, але на півдні Франції це точно не так. Усі невимушені і доброзичливі. Мені тут дуже подобається архітектура XVII-XVIII століття. Але вражають ціни. Тут можна забути про кафе і перекуси поза домом. Обіду в найдешевшому закладі коштує близько 20 євро. Харчі в крамницях дорожчі, ніж у нас, хоча ціни прийнятні. Зате ціни на одяг… Шукала в інтернет-магазинах піжамні штани і була вражена: бачила в ціннику навіть 16.000 євро!»

Даша також ділиться своїми враженнями, від Німеччини: «Ми опинилися в досить маленькому і гарненькому містечку Вальдкірхі. Нам наддали для мешкання невеличкий будиночок. Комунальні рахунки оплачує держава. Нам дуже пощастило, бо могли поселити у бараках. Місцеві різко відрізняються: всі радісні, не бачила роздратованих німців. Спершу відчули побутові труднощі: важко давалося сортувати сміття, ніяк не могли збагнути тонкощів, але з цим уже освоїлися.
В нашому містечку досить багато росіян. І вони вороже налаштовані до українців: через те що на нашому авто українські номери, вже двічі його навмисне подряпали. Дуже складно дається вивчення мови, але без цього ніяк: незабаром молодші брат і сестра підуть до місцевої школи. Нині вони ходять на підготовчі заняття.
Насправді перші два тижні відчувала себе як туристка, але пішла на курси німецької, і нині розумію, що я тут, можливо, вже залишусь назавжди. Дуже сумую за розмовами з друзями, за прогулянками Поштовою і Контрактовою площами. Сумую за котом, родичами, дуже не вистачає щирого живого спілкування»

«Сумую за котами: ми залишили їх у родичів, але тепер за ними майже нікому піклуватися, – ділиться й собі Рената, – Сумую за книгами, котрі залишила вдома, а тепер хочу прочитати. За друзями. За дешевим одягом і аксесуарами. За домом».

А Каталіна щиро сумує за іншим: «Раніше й уявити не могла, що мій звичайний, часом нудний день відберуть. Оте життєве: часом трішки довше поспати, посмакувати ранішньою кавою, пройтися Хрещатиком дорогою до університету, зустрітися з друзями, кудись запізнитися. Буденні речі, за якими починаєш сумувати, коли втрачаєш. Тут, за кордоном, ці буденні речі теж є, але сприймаються геть інакше, не так, як дома. Ніколи не прагнула іншої країна, а тут… Була вимушена.
Дуже сумую за тією дівчинкою, яка не знала, що таке війна. Я вчуся на режисера драматичного театру, і напередодні війни мала ставити зачин про війну. Нині розумію, якою необізнаною була тоді про те, що мала відтворити на сцені.
Мені бракує цих «звичайних» днів, буденної роботи. І навіть думок про всілякі дрібниці. Попри мою величезну допитливість, я б не хотіла знати, що таке війна. Але мене не спитали».

Каталіна Щербакова ділиться своїм віршем:

Я сумую за тією, що не знала про війну,
Що свій ранок починала з пошуків сорочки,
Сперечалася із мамою словами «Не візьму!»,
Проїжджала станцію у мріях-заморочках.

Я сумую за тією, що не чула про війну,
Що губилася у місті з телефоном у польоті,
Слухала в навушниках Вівальді про весну,
Малювала щось у зошитах на звороті.

Я сумую за тією, що не бачила війну,
Що сміялася з проблем, як ті з’являлись.
Розгубилась її радість, зустрівши ще одну.
Вона хотіла лиш, щоб діти не боялись.

Вона хотіла мирне небо й мирне сонце,
Прокидатися з думками про майбутнє,
Ходити з друзями в кав’ярню вранці
І розмальовувати пензликами будні.

Вона хотіла сміх і теплі вечори з сім’єю,
Читати книги, умостившись у метро,
Знайомитись з людьми в театрі на прем’єрі,
Розказувати іншим, який Бог герой.

Вона хотіла мати жменьку щастя,
Літати соколом, розсовуючи хмари.
Я сумую за тією, що не бачила, як часом
Розходиться реальність – і видно примари.