Здається, життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Розпач, біль, сльози... Та від того тільки наростає всеохопна жага перемоги. Чимало «зірок» українського шоу-бізнесу вступили до лав тер оборони. Багато стало волонтерами, дають благодійні концерти. Змінилось і життя солістки популярного гурту «Лісапетний батальйон» Наталії Фаліон, за сумісництвом моєї бабусі.

Тікаючи з Києва, приїхала до своєї бабусі у село П’ятничани на Хмельниччині. Заваривши чай та вмостившись на дивані, ведемо ромову. Вона гірка і пекуча, як міцний чай, бо й тут, здавалося б неблизько од фронту, війна покотилася тяжко по долях людських. І по співочих учасницях «Лісапетного батальйону»

– Не маємо вже концертів у містах України, – розповідає Наталія Іванівна. – Схоже, не на часі, бо наші пісні веселі та жартівливі.

– Нині багато «зірок» пишуть про війну, про страждання людей, про перемогу… Не маєте наміру і ви переформувати репертуар гурту?

– Із сином Сергієм ми задумувалися над створенням такого репертуару. Маємо вже й таку пісню:

Зібрались бабоньки в неділю на зорі,
Бо нашу землю топчуть руські упирі.
Ой баби, баби, у нас доля не проста,
Бо вже палають наші села і міста

Зняли кліп на цю пісню та опублікували його на моєму ютуб-каналі.

І що ти думаєш? Відразу отримали 2505 коментарів. Пісня глядачеві, я так розумію, сподобалась. Можливо тому, що вона мотиваційна, весела та разом з тим патріотична – з вірою в нашу перемогу.

– А хіба ваша пісня про війну та город не дихає бадьором, не зміцнює віру в те, що неодмінно переборемо зло, переможемо?

– Так, безумовно. Пісня про наше буденне сільське життя, де треба і на городі попоратись, і господарство справно вести.

Війна війною,а город – городом.
Ні літаки,ні, навіть, всюдиходи,
Ані ракети,танки або гради
Нам не завадять посадить розсаду.

Навіть наш президент закликав українців саджати городи, фермерів – виходити в поля та працювати на благо нашої неньки-України.

– Чому у нас така любов до землі та праці?

– Мабуть, тому, що любимо свою Батьківщину – вільну, красиву, її родючі землі, які годують не тільки нас, українців, а й світ. І те, що зараз робить президент росії, обкрадаючи нас, вивозячи наше зерно, – взагалі не знайти слів на ці нелюдські діяння… Знаючи, що багато людей приречені на голодування… Цим злочинам немає прощення!

– З перших днів війни ви взялися готувати для армії домашню випічку. На Великдень пекли паски. Робили тушонку, ковбаси… Як виникла ця ідея допомагати ЗСУ у такий спосіб?

– А знаєш, Христино, якось воно саме закрутилось. На носі тоді була Пасха. А від нас недалеко стоять ЗСУ, тримають кордон з Придністров’ям. Я запропонувала учасницям нашого гурту напекти пасок,наробити тушонки. Та й ти ж, Христинко, брала у цьому учать. Пригадуєш, як до самого пізнього вечора пекли паски, пиріжки, начиняли ковбаси, а потім швиденько відправляли нашим захисникам, щоб воно дійшло свіженьким та порадувало воїнів.

– Що внесла війна у ваше життя?

– Трохи більше стали працювати на своїй землі: саджати городи, сіяти корисні рослини, щоб прогодувати не тільки свою сім’ю, а й поділитися з переселенцями, яких нині в селі дуже багато. Коли виходиш на город, одразу ж перемикаєшся з тривожних думок на життєво необхідну працю. Навіть коли гуде сирена або бахкають гармати. Город чекати не буде перемоги. Прийшла пора –  треба землю обробляти. Тому нас не перемогти!

– Ви також почали волонтерити. А з чого це почалося?

– Якось розмовляла з моїм однокласником, котрий проживає у Мюнхені, що непогано було б допомогти численним переселенцям у нашому селі. І до  нас прибув вантаж із Мюнхена, допомога біженцям. Робота кипіла, треба було все відсортувати, скласти в пакети, щоб нікого не обділити. Я особисто пройшлась по селу, віддала пакунки нужденним. І так допомогли людям у таку скрутну хвилину.

– Як не занепасти духом?

– Ой, дитино моя, тут упадеш з вами? Зараз у нас повен дім дітей. І мій син, твій тато, з дітьми, і дочка також. Дві собаки. Ніхто не дає мені ані секунди вільної, щоб падати духом!

– Думали виїхати закордон? Чи бодай поїхати туди на благодійні концерти?

– Я б з радістю, якщо будуть пропозиції благодійних виступів. І пішки туди піду! А щоб так, виїхати на прожиття, – то ні. Я не покину свою країну. Сильно вже я її люблю. Україна скоро переможе, отоді дамо грандіозний концерт!