Середина грудня високосного 2024 року. Важкого, примхливого, в дечому – несподіваного. По всьому світові зачинає лунати (що ближче до Різдва – то гучніше) наш український «Щедрик» з його мирною «ластівочкою». А на батьківщині легендарної святкової щедрівки досі вовками виють сирени, сповіщаючи про нові прильоти смертоносних «птахів» з росії. Війна триває. Кремлівський упир, схоже, не збирається її припиняти ні з огляду на погоду, ні з огляду на величезні втрати своєї сліпо-німої орди. 

На рівні з Різдвяним Дивом всі чекають приходу до влади нової американської адміністрації. І як на всяке диво, покладають на неї завищені сподівання. Так влаштована людина – вірити в краще, такою її створив Господь, про народження якого невдовзі сповістить Різдвяна звізда. Але попри віру, яка неодмінно має бути в серці кожної людини, нам, українцям, все ж варто пильніше придивитися до самих себе. Найперше для  того, аби бачити резерви для посилення фронту. Зброя та особовий склад, зазвичай, вважаються пріоритетним. Хоча резерви не лише в цьому.

Минає третій рік після повномасштабного вторгнення, але  й досі в Україні то тут, то там розгортаються корупційні скандали: не встигло охолонути розпалене «багаття» навколо «інвалідності прокурорів» та «лояльності лікарських комісій», як розгорілося вчергове – тепер довкола «Укрзалізниці», зокрема, міжнародних пасажирських перевезень. З’ясувалося, що діє (давно, а про це й «не знали»?) ціла злочинна схема реалізації дефіцитних квитків на європейських напрямках.

Біда в тім, що у нас як завжди: всякий корупційний скандал має свій гучний, багатообіцяючий початок, але не має кінця. Бо «кінці у воду». Суди, зазвичай, затягують справи. «Демократичні», а насправді невиправдані бюрократично-корумповані процедури досягають головного: про колись гучні справи люди фізично втомлюються пам’ятати. І хто які отримав покарання, та й чи отримав узагалі – ніхто не знає.  Новими скандалами відтіняються старі. І це, на жаль, неспинний конвеєр.

Судова реформа в Україна за тридцять років нашої незалежності так і не була впроваджена. Суддів з прокурорами, вона, очевидно, задовольняє, а  тих, хто їх утримує на свої податки, пересічних громадян уводить у ступор. Особливо, коли оприлюднюють місячні суддівські та прокурорські зарплати, винагороди, пенсії, що вимірюються  сотнями тисяч гривень…  Хіба таке можливе в країні, яка стікає кров’ю, коли бійці з різних ділянок фронту благають скинутися їм на дрони, автомобілі для вивезення поранених, на прилади нічного бачення, медикаменти. З одного боку –  постійні скарги на брак фінансування оборонних замовлень, а з іншого – захмарні виплати народним депутатам, урядовцям, суддям, керівникам держбанків, державних акціонерних товариств і т.д. Вже не кажу про корупційні доплати, які осідають мільйонами доларів у домашніх сейфах, схронах, матрацах топ-чиновників, керівників ТЦК, МСЕК. Які, навіть виявлені правоохоронцями, практично вкрай важко конфіскувати у бюджет, бо судові процеси з цього приводу можуть тягтися до безкінеччя.

Маємо констатувати: держава досі не стала на воєнні рейки. У всьому: в доходах населення, різних виплатах, пільгах тощо… Досі частина українців, які живуть на віддалі від фронту, а тим паче «на виїзді», війну не відчуває жодним чином.  А дехто ще й непогано влаштувався: осів у тихій і ситій Європі, отримує допомогу як біженець, а сам здає в оренду, недешеву з огляду на переселенський попит, своє львівське, тернопільське, франківське чи чернівецьке мешкання. Ото зиск! Із двох маток. Хіба такого мало на наших теренах? А хтось від держави ці зиски  відстежує? Хтось вивчав ці «наявні внутрішні резерви»? Якщо так, тоді я щось суттєве проґавив.

Зосередження уваги на міжнародній політиці, залучення нової допомоги зброєю та фінансами не позбавляє наших можновладців обов’язку покладатися на свої можливості, зокрема й фінансові. Бо вони є. І немалі. Якщо у нашому огромі правоохоронних і фіскальних підрозділів немає «крайніх» цим займатися, можливо, варто на рівні Ради нацбезпеки та оборони утворити спеціальну моніторингову групу, яка вивчила це питання і розробила механізми  пошуку нових надходжень для фронту, для перемоги.  Іншого не дано.

Звідси висновок: на Трампа  надійся, а сам не зівай. Або по-нашому: роби, небоже, то й Бог допоможе.