Дитиною вважав: на будь-якій війні є дві сторони, чорні і білі фігури, – як у шахах! Реальність продемонструвала: і дошка, на якій розігрується партія, буває не одна, і кольорів у протистоянні значно більше двох.

На початку 2017-го американські дослідники з Центру систематичного миру (The Center for Systemic Peace, CSP) встановили: нині на планеті тривають 36 воєнних конфліктів. Різні причини, підґрунтя, цілі і засоби. Такими ж різними є й люди, які воюють по той чи інший бік фронту. Серед них – прибульці з інших паспортних далечин, які почасти не розуміють мови жодної сторони оружного протистояння і не завжди знають, з чого тут це смертовбивство почалася. Добровольці, найманці, «солдати удачі», ідейні побратими, релігійні фанатики.

Мене цікавлять саме вони. Що змушує людину взяти зброю та воювати у чужій війні на чужій землі?

Будь-який конфлікт за ваші гроші

Мало хто називає себе «найманцем», скоріше – «консультантом» чи «робітником»…  Проте, якщо слідувати визначенню – бо ми справді працюємо за гроші, – воно доволі точне.
Джон Ф. Маллінз, ветеран В’єтнамської війни, колишній найманець

Найманство, поряд із проституцією та журналістикою, – одна з найдавніших професій. Від битви при Кадеші (прибл. 1274 р. до н.е.) до сучасної війни на Донбасі солдати за наймом воювали виключно за конкретну ідеологему – гроші. При цьому будь-хто міг заплатити за роботу: місцевий царьок, кримінальний авторитет, лідер повстанців чи президент країни. Отримуючи фінансову винагороду, «пси війни» витрачали кошти на захист у наступних битвах: озброєння, спецодяг, пізніше – на броньовики і бронежилети. Найманське життя перетворювалося на нескінченне коло очікувань нових воєнних конфліктів. Як зауважує письменниця та історик Френсіс Стонор Сандерс: «Найманцю потрібна війна, щоб вижити. Такий бізнес».

Наймані воїни – це універсальні солдати. Колишній військовий і командир найманського загону у Західній Африці Кобус Клаасенс описує їх так: «Треба бути досвідченим солдатом, з добрими навичками стрільби і тактичного ведення бою, профі у питаннях виживання і охорони». Його слова підтверджує розважальна індустрія: серіал 80-х «Команда „А“», серія фільмів з голлівудськими зірками «Нестримні», комп’ютерні ігри Far Cry та Soldier of Fortune, друга і третя частини «Рембо» – усі вони про харизматичних і майстерних найманців. Нещодавно передивлявся «Нестримних» по ICTV – отримав справжнє задоволення. У шкільні роки неодноразово проходив з першого до останнього рівня згадану Far Cry. Пишучи ці рядки, розумію, що головна проблема такого мистецтва криється у надромантизації найманських образів. У справжньому ж театрі воєнних дій – завжди трагедії. Через низький ступінь контролю на реальній війні, найняті кимось солдати можуть діяти аж геть не героїчно.

Персонажі кінострічки Саймона Уеста «Нестримні-2» (2010)
про однойменний загін найманців. Фото The Independent

Суспільство здебільшого не «фанатіє» від найманців. Філософ Джессі Гленн у книжці «The Warriors: Reflections on Men in Battle» пише: «Головна мета держави при створенні образу ворога під час війни – якомога чіткіше розділити поняття «знищення ворога» і «вбивство», щоб перше сприймалося як дія, що заслуговує на похвалу».

Отже, умовний солдат збройних сил сприймається пересічним громадянином як «той, хто захищає країну від ворожого нападу». Найманець – «той, хто вбиває за гроші», бо війна не пов’язана з його батьківщиною чи народом. Все просто.

Міжнародне законодавство також засуджує найманську діяльність. За ст. 47 Додаткового протоколу до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, найманець не має право на статус комбатанта (особи зі складу збройних сил країни, що веде війну) та військовополоненого. В одній з Декларацій ООН є такий постулат: «Кожна держава зобов’язана утримуватися від організації чи заохочення організації іррегулярних сил або озброєних банд, зокрема найманців, задля вторгнення на територію іншої держави». А ще одна Конвенція ООН, прийнята 1989 р., наголошує: робота найманців «порушує такі принципи міжнародного права, як суверенна рівність, політична незалежність, територіальна цілісність держав і самовизначення народів». Тобто, статус найманця сам собою є злочинним. І декотрих судить або Міжнародний кримінальний суд, або суди тих країн, де ті воювали. Можна притягнути до відповідальності і державу-замовника найманських послуг. Проте чи видається такий хід можливим, якщо у злочині замішані сильні світу сього? Нехай це запитання залишиться риторичним. Принаймні для міжнародних законотворців.

Наостанок. Кримінальний кодекс України містить ст. 447 «Найманство». За нашими законами найманцю світить від 5 до 10 років у тюрмі. Але за добровільну капітуляцію і покаяння у гріхах він отримує прощення. Навіть за участь у воєнних або насильницьких діях.

Особисті охоронці Її величності Війни

Нас ніколи не називали найманцями, ми надаємо охоронні послуги людям або корпоративним об’єктам … Ми – приватна охоронна організація.
Алан Белл, президент Globe Risk International

За №2 у моєму списку – приватні військові (охоронні) компанії (ПВК): явище, якому невдовзі виповниться 30 років. Вони долучаються до участі у війнах, починаючи з 90-х років. Їхні контракти вимірюються мільйонами доларів. Члени ПВК у зоні збройих зіткнень отримують щоденно 1000 «зелених». Історія цих організацій пов’язана з успіхом і скандалами водночас.

На міжнародній арені першою заявила про себе південноафриканська компанія Executive Outcomes. 1995-го року у Сьєрра-Леоне вже 4 роки тривала громадянська війна. Уряд країни найняв 150 солдатів Executive Outcomes для нейтралізації повстанських військ. За два тижні компанія локалізувала державний переворот і схилила бунтівників до підписання мирних угод. Зовнішні сили спрацювали на «відмінно» та відновили спокій у регіоні, отримавши за контрактом 60 млн. доларів.

Популярність і ринкова вартість ПВК надзвичайно зросли після терактів 9/11. Але поворотною точкою стала Іракська війна (2003-2011 рр.). Там працювали американські і британські військові компанії: Triple Canopy, Blackwater, Aegis Defence Services, ArmorGroup Int., Control Risks тощо. Втім з-поміж інших найвідомішим стало угруповання Blackwater. Журналісти звинувачували представників компанії у торгівлі зброєю. 2006 року член організації напідпитку застрелив охоронника іракського віце-президента Аділа Абд аль-Махді. За рік солдати Blackwater влаштували стрілянину на столичній площі Нісур. Загинули 17 цивільних. Вражає, що в обох випадках ані організацію, ані її членів не притягнули до кримінальної відповідальності.

Співробітники Blackwater (наразі – Academi). Фото Infowars

Кілька років тому, під час зустрічі з продюсером Reuters TV Сергієм Каразієм, ми дивилися архівне відео. На моторошних кадрах кількадесят арабів тягли вулицею обгорілі трупи. Опісля перегляду Сергій розповів, що то були тіла чотирьох співробітників Blackwater. Навесні 2004 р. вони потрапили у засідку, а повстанці не схотіли так просто відпустити «здобич»… Можливо, цей випадок був причиною руйнівного гніву у бійців Blackwater, який потім виліз їм боком. Здається, тоді я і перейнявся запитаннями: «До чого веде ця жорстока війна? Навіщо вони вирушали в Ірак, якщо не були армійцями? Шукали смерті?»

Канадська стрічка «Тіньова компанія/Shadow Company» (2006),  документалістів Ніка Біканіка та Джейсона Бурка, присвячена найманському ремеслу та приватним військовим організаціям, характеризує ПВК як «корпоративну еволюцію колишніх найманих загонів». Цю тезу підтримує канадська кореспондентка The Economist Меделайн Дрохан, яка фактично ототожнює словосполучення «приватні військові компанії» і пом’якшене найменування найманців. Справді, приватні солдати, як і найманці, отримують гроші за свою діяльність і часто воюють за межами батьківщини. Проте єдиної відповіді не існує досі. Міжнародний Комітет Червоного Хреста, приміром, вважає, що «співробітник приватної військової або охоронної компанії повинен відповідати настільки великій кількості критеріїв, що на практиці багато з них просто не підпадають під визначення найманця». Комітет відносить приватних солдат до цивільних осіб, які можуть засуджуватися за участь у бойових діях. А чи легше від того постраждалим – справа десята.

Нині ПВК наймаються державами насамперед задля «зміни стратегічної ситуації» на певній території. Межа між ними і найманцями зостається такою ж тонкою.

Посли доброї волі

На війні ніхто не може відсидітися у ролі спостерігача.
Кевін Сайтс, «Синдром війни: Про що не кажуть солдати»

Існують воїни, для яких участь у численних бойових зіткненнях не вимірюється купюрами. У цих чоловіків інші пріоритети – ними керує ідея: патріотична чи корислива, гуманістична або антисоціальна. Можливі й інші варіанти. Таких солдатів кличуть «добровольцями» та «волонтерами», адже вони вирішили воювати попри відстрочення і юридичні колізії.

Добровільних помічників залучали до війн іще в Римській імперії, але остаточно практика поширилася з ХVII ст. Після оплати найманських послуг над європейськими феодалами нависав привид безгрошів’я. Проте війна потребувала ресурсів, передусім людських, тож землевласники шукали нових солдатів. І знаходили тих, хто погоджувався на бойовий досвід і славу замість монет.

Американські льотчики-добровольці винищувальної ескадрильї Lafayette під час Першої світової війни. Фото Today in History

У ХХІ ст. добровольці ризикують, вирушаючи на бій за іншу країну. За законодавством деяких держав (Білорусі, Російської Федерації, Великої Британії, Латвії, Казахстану та ін.) на таких солдатів все одно чекає ув’язнення. Що казати, навіть там, де добровольча діяльність на війні не заборонена (наприклад, Україна), воїну треба пройти через кола бюрократичного пекла, аби довести, що він захищав чиюсь честь і чийсь народ.

Міжнародна Конвенція про закони та звичаї суходільної війни (1907) акцентує, що добровольці можуть користуватися військовими правами і обов’язками у повній мірі, як і державні армійці. Потрібно лише виконати декілька вимог: мати помітну емблему; відкрито носити зброю; дотримуватися військових законів і звичаїв; знаходитися під командуванням відповідальної особи. Крім того, якщо добровольчий загін входить до збройних сил країни, то член такої формації претендує і на щомісячні виплати.

Досліджуючи необхідний матеріал, помітив тенденцію: і державні менеджери, і журналісти маніпулюють поняттями «доброволець» і «найманець». На війні іноземець, приєднавшись до лав нашої армії, апріорі буде добровольцем, тоді як ворожий екземпляр з іншим громадянством – стопроцентним найманцем. Проте, якщо ЗМІ і політики розглядають цю сферу як медіатехнологію, то у реальній ситуації справді важко відрізнити найманого солдата від добровільного. Виною тому три моменти:

– як встановити, чи сплачували людині за участь у війні?

– потрібні офіційні накази та розпорядження, зафіксоване передання грошей з рук у руки. Але такі документи не зберігаються у відкритому доступі; операції відбуваються приховано, з напівнатяками та кивками;

– як залізти у голову до бійця і дізнатися, за що він воював насправді? Ніяк. Солдат може зізнатися «не на камеру» у реальних намірах. Утім кількість таких випадків невелика, а істинність завжди сумнівна.

То хто ж він – солдат ідеї чи грошей? Вважаю, все залежить від часу. Якщо людина мігрує з війни на війну, але називає себе добровольцем, тут є над чим замислитися.

Ви хочете за це повоювати?

Розум живе самостійно, і самостійно може створити рай з пекла, пекло з раю.
Джон Мільтон, «Втрачений рай»

Згадую, як головні герої бойовика «Година пік» наспівували в одному з фрагментів: «Ну кому потрібна війна? Нікому, звісно!». Соул-виконавець Едвін Старр іронізував: ця «мати рідна» має мільйони «синів», яким вона потрібна. Тому я наближаюся до основного запитання матеріалу: які причини сьогодні спонукають іноземця воювати за тисячі кілометрів від дому?

Мотив І. Винагорода:

– матеріальна (фінансові виплати, обмундирування, мародерство тощо);

– нематеріальна (громадянство, бойові почесті, статус тощо).

Мотив ІІ. Ідея:

– патріотизм («я люблю цю країну»);

– захист («я не можу спостерігати, як страждають і гинуть люди»; «я не люблю, коли ображають слабших»);

– винищення («армія цієї держави завдала багато болю, треба її зупинити»);

– релігія;

– інші (расизм і політичні ідеології).

Мотив ІІІ. Особистість: психологія і минуле:

– соціопатія (ненависть до людей) та інші психічні проблеми;

– вирішення давніх конфліктів (як хорватські усташі vs сербські четники у війні на Донбасі) + помста;

– неможливість знайтися у звичайному житті (завершення військової кар’єри, звільнення зі служби тощо);

– війна як пригода (сюди ж – відчуття товариськості і колективу, старі знайомства);

– проблеми із законом (кримінальне переслідування на батьківщині) .

Окремо згадаю таку причину, як «військовий обов’язок». Вона іде врозріз з усіма іншими у наведеному переліку, бо солдат не вирішує самостійно взяти участь у бойових діях з іншою державою, а виконує наказ. Цьому мотиву відповідають два статуси іноземних військовослужбовців під час воєнних дій: офіцер за обміном (тимчасово відряджається до армії іншої країни, може воювати на її боці) та військовий радник (допомагає у навчанні солдат, опануванні нової зброї, організації бойових дій – за міжурядовою згодою).

Мотиви можуть комбінуватися та перетікати з декількох в один. Можуть видозмінюватися і поповнюватися додатковими. Вони однаковою мірою притаманні всім описаним категоріям солдатів. Журналіст Кевін Сайтс писав, що війну неможливо передбачити. Те ж саме можна сказати і про мотиви.

В українській історії вистачатиме загадок. Навіщо, за словами журналіста Миколи Несенюка, у 1992 р. Дмитро Корчинський разом з українськими націоналістами воювали у Придністров’ї за ПМР? Заради чого австрієць Беньямін Фішер, який взимку 2016-го дезертирував з української армії, вбивав цивільних на Донбасі? Що насправді шукають в АТО ультраправі та ультраліві бійці ЛДНР із закордонними паспортами? Можливо, відповіді знайдемо згодом.

Післямова

Війна – шлях хитрощів.
Сунь-Цзи, «Мистецтво війни»

Чи варто говорити про мотиви тих «прибульців», які сьогодні пліч-о-пліч з українськими героями б’ються за нашу державу на Донбасі? Говорити, навіть якщо їхня мотивація полягає у нелегальних і злочинних речах. Якщо вони клянуться у любові до України, але насправді переслідують зовсім не почесні цілі.

Повинні, і причина цьому проста. Так ми визначимо лицемірів та покидьків, що підставляють власною поведінкою хлопців з Європи, Азії та Скандинавії, і тих, хто заплутався на перепутті. Перших треба осудити і запроторити до в’язниць, другим – допомогти і повернути до нормального життя. І поставити нові монументи непідробним лицарям війни. Навіть, якщо вони не нашої крові чи роду-племені.

Було б скрутно у цій брудній гібридній війні без їхньої підтримки. Без солдатів миротворчих батальйонів імені Джохара Дудаєва та імені Шейха Мансура, іноземних сміливців з українських добровольчих об’єднань, воїнів далеких і близьких країв, помічників різних національностей. Може, наша війна – зовсім не їхня справа. Та я волів би, щоб вона якнайскоріше перестала бути і нашою. Щоб просто перестала бути.

Фото УНІАН