За сталінських часів слово «кібернетик» було гіршим за «нецензурщину». Ним не лаялися – ним таврували. Найперше вчених, які фахово захоплювалися цією «лженаукою», пропагували її. Але з таким клеймом нещасним зазвичай стелилася єдина доріжка – за судовим вироком «у зону». Там, а ще на поселеннях багато їх затято продовжували свої студії.

Про одного з таких «табірних студентів» і маю намір  розповісти. Мене з ним звела доля далекого 1968 року. Тоді я почав учитися в хіміко-технологічному інституті. Спершу легально, а потім «на пташиних правах» мешкав у робочому гуртожитку. Прихистив мене Володимир Яковенко, якого тут прозивали «Слоном». У ті часи чи не кожен носив своє дворове чи вуличне прізвисько.

Яковенко на того «Слона» аніскільки не ображався, навпаки, здавалося, що воно йому було ріднішим, аніж прописане в метриці та паспорті рідне ім’я.

Зійшлися ми з Володимиром, чи то пак зі «Слоном», на великій любові до літератури й музики. Більшого меломана я в житті не стрічав: слухаючи музику, він міг плакати,.. та що там плакати – ридати!

Працював апаратником на коксохімічному заводі, а всю свою скромну зарплатню витрачав на ці записи. Мав величезного студійного магнітофона «ТЕМБР-Гігант (Маг-59)», який займав більше половини столу. На величезних бобінах намотувалися-розмотувалися півкілометрові магнітні стрічки. Цих бобін у «Слона» було  не порахувати: і народна музика з усього світу, і класика. А тогочасної естради, за невеликим винятком, він і духу не виносив.

«Слон» і познайомив мене з кібернетиком Володимиром Недільком. За яких саме обставин, уже й не пригадаю. Мій новий знайомий одразу ж видався мені якимись надміру втаємниченим, навіть відлюдькуватим. Та й справді вирізнявся разючою недовірою до людей. І сарказмом, який ніколи не ховав. Міг жорстко пройтися по знайомих, які не блискали знаннями. Казав про це жорстко, їм у вічі. А то й просто влаштовував «екзамени» своєму новому знайомому. І тому завдячуючи «шопенгауерівському характерові» мав цих знайомих раз, два та й край.

Довелося й мені пройти через таке випробування. Не приховуватиму – іспит неприємний, принизливий, але цікавість до Неділька переважила. З’явилося навіть щось схоже на бійцівський азарт: відчув себе гладіатором у цьому турнірі з алгебри та вищої математики. Результат –  ми з Недільком заприятелювали, регулярно зустрічатися і говорили по щирості.

Отак за свою витримку я отримав стократну нагороду: Володимир повідав мені про своє неймовірне життя. Табірне. Вже багато пізніше, у Солженіцина я читав, про що чув і знав від Володимира, і його оповіді були значно жвавішими та цікавішими за читане.

Мав Неділько вигляд суворого аскета: високий ростом,  худорлявий, з вражаючими шрамами на щоках від обмороження і перенесеної екземи, яку в таборі йому вилікував такий же «зек», професор-дерматолог.

На каторгу Неділько потрапив 13-річним хлопчиськом, перед війною. За «шкідництво»: зняв зі стовпа гучномовець, бо дуже кортіло розібратися, як та штуковина працює. За цю дитячу допитливість заплатив десятьма роками сибірських таборів.

Етап був довгим. Табірний начальник прийняв новобранців «гостинно». Ставши на бочку, ревонув: «Вы думаете, мы вас будем исправлять? Ми вас будем истреблять!»

«Вкалував» Володя з дорослими на лісоповалі. Розповідав, що застав у таборі ще живих троцькістів, меншовиків, есерів та есдеків. Ці переконані у своїй правоті люди за першої ж нагоди збиралися на мітинги та виголошували промови. Як згадував Неділько, зазвичай цих промовців од вітру хитало, та тільки-но вони починали говорити, їхня слабість кудись зникала. І казали ж нібито таке, у що хлопець не вірив, але поки слухав одного, другого – так запалювався їхньою логікою, що тієї миті ладен був ставати під їхні знамена. Отакі були оратори!

Тут-таки відбували терміни і старі професори: медики, фізики, хіміки, електроніки, математики, філологи. Після відбою, коли вимикали світло, вони по черзі читали лекції, кожен зі свого предмету.

У таборі проводили показові покарання бандерівців. Начальство, щоб придушити непокору, взяло на допомогу «вурок». Для цього їх і завезли до табору – більше, аніж політичних, озброєних заточками. Але бандерівці дуже швидко поклали цьому край: як розповідав Неділько, організували табір у таборі, де під внутрішньою охороною утримували тих бандюг. Звісно ж попередньо їх роззброївши. Залагоджувати тоді цей смертельний двобій бандерівців з «вурками» приїжджав якийсь генерал з Москви.

Відбув Неділько у таборах «від дзвінка до дзвінка». Зізнавався: під амністію не потрапляв через свій непокірний характер. Вийшов на волю… справжнім кібернетиком, хоча офіційно мав за плечима лише п’ять класів радянської школи.

Після звільнення деякий час працював на будівництві Братської ГЕС, а потім повернувся на батьківщину. У Дніпродзержинську звернувся до тодішнього головного інженера азотно-тукового комбінату Юрія Лобанова з пропозицією запустити на комбінаті ЕОМ для обчислення заробітної плати. На підприємстві тоді у три зміни працювали десять цехів. Лобанов повірив Недількові: організували групу інженерів-електронників, якою став керувати кібернетик з п’ятьма класами школи і «табірним університетом».

Невдовзі електронно-обчислювальна машина запрацювала. Займала вона велику залу. Головний інженер довго вмовляв начальника обчислювального центру поступити у вуз, щоб отримати офіційний диплом про вищу освіту. Неділько так само довго не погоджувався. Але таки здався. Проте на першому ж екзамені з математики посварився з екзаменатором. Задачу з математики Володимир вирішив нетрадиційним методом. Мабуть, так, як навчили в таборі. Але екзаменатор його не зрозумів. Абітурієнт сказав усе, що думав про педагога і роздер свій екзаменаційний листок. Так не почавшись закінчилася його вища освіта. Але додала Недількові скептицизму до людей з вищою освітою.

Окрім кібернетики його дуже захоплювала ідея іонізації повітря. Мав у цій царині багато винаходів. Працювали вони у парі з якимось доктором медицини. Цього чоловіка з вищою медичною освітою Володимир дуже поважав.

Умови проживання у робочому гуртожитку були тоді спартанськими. У кімнаті на 15 квадратних метрів – чотири ліжка, стіл, чотири табуретки і шафа. Наш кібернетик мав «особливі» умови: сам займав аж дві кімнати. У одній — мешкав, а друга була забита всілякими приладами та радіодеталями. Та  помешкання запруджували книжки. Він визнавав тільки технічну літературу, і коли бачив у моїх руках художню, зневажливо зауважував: пусте, мовляв, заняття! Я з ним навіть не намагався сперечатися.

На протилежній стіні від входу до його мешкання висів, пам’ятаю, величезний портрет Лєніна. Якщо Сталін для нього був уособленням зла, то Лєнін – кумиром.

Серед книжок на його столі неодмінним атрибутом завжди були… сухарі і шматочок твердого сиру. Такого пересохлого, що його вже навіть миша вгризти не змогла б.

Попри свій значний табірний досвід Неділько не палив, не пив і не матюкався.

З Дніпродзержинська я виїхав далекого 1973 року. Повернувся туди через два роки. Свого побратима-кібернетика в гуртожитку вже не знайшов. Володимир Яковенко розповів мені сумну історію. Неділько нарешті отримав власну квартиру. Але пожив у ній недовго. Ніколи не одружувався, жив самітником. Якось кілька днів не з’явився на роботі. Там захвилювалися, викликали міліцію.

…Коли вибили вхідні двері і зайшли в його квартиру, знайшли Володимира. Вже схололого.