І двох тижнів не минуло відтоді як ми поділилися знаковою новиною про фотовиставку «Школи Лохвицького земства», відкриту в Педагогічному інституті столичного Грінченкового університету, як згадували щирим словом ініціаторів та добротворців славного почину відродження історичних земських шкіл українського зодчого Опанаса Сластіона, раділи першим серйозним набуткам, першим оновам, – і от тобі на, маємо біду-лихо.
Пише Ольга Герасим’юк, одна із ініціаторів й активна волонтерка  цього проекту:

«Сталося отаке, яке ви бачите на фото.
Було би неправдою все, якби цього не сталося. Ми з вами зазирнули в чорну діру нашої історії – і звідти прилетіла «отвєтка».
Ми перепитуємо зараз одне одного: яке лице в того, хто це зробив?
Але відповідь я знаходжу собі таку: все, що творили з нами всі довгі десятиліття, – вибито на тому вузькому лобі. Це та правда, яку треба не відкидать – доведеться ще багато пройти, щоби ці мізки якось із випрямлених у міцну вірьовку закрутилися хоча би знаком запитання…

Але це приказка. А суть така: вже після нашого колядування, на яке нас позвали у Христанівку, Олійники, після вистави Театру тіней, де місцеві малі артисти грали про те, як зі столітньоі школи виганяли чортів забуття, після того, як повісили на школу Сластіона охоронну дошку й сказали всім строго-настрого, що відтепер кожен, хто тут щось пошкодить, тим самим чинить злочин проти держави… Невдовзі після цього сюди прийшли…

Я навіть не хочу уявляти, що вони цим хотіли сказати – це просто нецікаво й ніколи на це витрачати час.

Діти Христанівки полюбили читати книжки . Щосуботи прибігали сюди, вкладалися на ковдри, розстелені на старовинній підлозі – а перед тим самі драїли її своїми маленькими ручками, – і Оксана  читала їм вголос. Сюди на Різдво приїхали книжки номінантів і переможців «Книги року ВВС», а з Америки прилетів ящик книжок англійською – і малі готувалися вивчати мову. Старші люди села тішилися, що стіни, в яких пройшло їхнє дитинство, оживають… Ми тут збиралися вже не раз – і вся країна сюди слала привіти… І всі ми тут повертали собі свою справжню, несовєцьку біографію.

Ще раз кажу: спроби відкопати для сьогоднішнього покоління все, що було ретельно завалено, затоптано й прострелено, не можуть бути казково-цукерковими. Буде опір, буде агресія, будуть крастися за спиною. Але так само кажу: їм дешевше буде здатися. Через нас вони не переступлять.

Вони будуть відповідати перед державою Україна за замах на її пам’ять і пам’ятку, за образу всіх, хто об’єднався зі своїми ідеями в один потужний рух наповнення життя глибоким смислом.

«Живе село» і «Школи Лохвицького земства», полтавська обласна поліція, особисто голова Лохвицької адміністрації Володимир Рязанов і лохвицька поліція, – ми вже йдемо по сліду злочинців. Щойно говорила зі своім партнером Тарасом Кутовим, міністром АПК,– летить із відрядження й підключається.

Прошу також подати голос – всіх, хто поряд із нами!
Журналісти, що писали й знімали про наш рух, архітектори, письменники, художники, історики, студенти, підприємці, солдати, голови сіл і адміністрацій, вчителі і учні, громадяни – всі, хто був із нами на толоках, біля могили Сластіона, якому ми там розповідали, що історія повертається до її спадкоємців, –  скажіть своє слово! Воно зараз найсильніше».

Не вірю, що місцеві не знають хто це зробив. Сумніваюся, що це скоїли прибульці. Оці фотофакти злодіяння руйнаторів, фотодокументи людського звиродніння – нині, на жаль, не така вже й рідкість. Якийсь уселенський сказ напосів на сьогочасний сільський люд: напасниця несамовито трощити все, що «не моє», що бездоглядне. Набили руку на «розмайнованих» колгоспних фермах, коморах, майстернях, потрощили клуби, далі посунули бити вікна і розшивати дахи в хатах-пустках, тепер «вандалять» місцеві пам’ятки.

Кому-кому, а згадуваному вже Тарасові Кутовому, нинішньому міністрові агрополітики і прихильникові остаточного вирішення аграрного питання масовим розпродажем земель, – це добре відомо. Як і те, на що перетворюють нинішні села обласкані владним чиновництвом новітні «калитки», агробарони, транснаціональні «землехапи», як заморюють сільських люд безробіттям, відсутністю елементарної медичної допомоги, деморалізують і розшаровують гендлярством, «дегромадизують» силуваним об’єднанням, розбещують цинізмом захланності і безкультур’ям. Як спонукають сільську молодь і працездатних тікати з отчини бездоріжжям світ за очі, аби десь-щось заробити. Як урешті-решт насівають серед селян озлоблення і їдь до всенького світу, до того «доброго, де нас нема». Кому ж, як не міністрові сьогочасної аграрної політики Тарасові Кутовому, про це знати!

В моєму селі зробили страшне мерво з початкової школи, яка вивчила читати-писати все повоєнне покоління, батьків-матерів тих-таки місцевих геростратів. Лишили загиджену купу з хатини, де народився актор і в’язень сталінських таборів, народний артист України Олександр Гринько. У селі два храми, молитовний будинок, а отаке бузувірство править баль. Подурілий люд наче сам собі мстить, мороком повиває: рубаючи свій родовий корінь, на румовисько майбутнє переводячи, гробовим віком себе запечатує. Далебі, про це міністр Кутовий не довідається: не маю честі знати його особисто, щоб зателефонувати про алярмову поміч.

І насамкінець. «Добру справи роби тихо», – вчила мене моя премудра бабця Сянька. Люди сільські таки чутливі на непоказну щирість. Всяке позування-красування («ніже словом, ніже ділом, ніже помислами»), всякі спроби бучно «пирожитися», «павичитися», всякі паради заїжджих навіть високих гостей, з кучерявими «поученіями», а тим паче, коли ті гості пробують застережливо-начальницьки кивати пальчиками, – часто-густо спрацьовують з точністю до навпаки. Породжують глуху облогу, спротив. Противенство насиллям. Це не стосується нашої трагічної історії: тут орудували покидьки. Але ж орудували в селі, де, зазвичай, від сусідського ока і голки в копиці не сховаєш. Руйнували виклично, з гуркотом, з тарарамом (бо як інакше можна розбивати добре вимурувані цегляні стіни?). Та ті, хто бачили-чули, хто знають цих поганців у лице, чомусь мовчать… І громада, схоже, осліпла-оглухла, а головне – поніміла…

Чого б то? Питання.