«Народе України!
Твоєю силою,  волею, словом стала на Землі українській вільна
Народня Республіка.  Справдилась колишня давня мрія батьків твоїх,
– борців за вольности і права трудящих».

Так починається історичний  ІV Універсал  Центральної Ради, що проголошував 22 січня 1918 року незалежність  Української  Республіки. Сьогодні цей вікопомний документ – серед сотень інших неоціненних раритетів  у Музеї  історії Києва. Тут розгорнуто унікальну експозицію «Українське коло», присвячену Сторіччю визвольних змагань проти царської, а згодом і більшовицької Росії. Виставку врочисто відкрили теж 22 січня.

– Саме цього дня закордонні українці святкують Незалежність України, – веде розповідь один із організаторів та нинішній куратор «Українського кола», знаний історик Юрій Савчук. – А ми ж 22 січня відзначаємо День Злуки – об’єднання  Української народної  і Західноукраїнської народної республік, що відбулося пізніше, у 1919 році.

До слова, у Верховну Раду вже надійшов законопроект, який унормовує зв’язок правонаступництва нинішньої держави Україна не від УРСР, а від УНР. Історія піднімає фальшиві завіси і розвіює міфи, нав’язані донедавна окупаційною совковою ідеологією.

«Українське коло» об’єднує бібліотечні і архівні документи, унікальні експонати з 29-ти музеїв та установ не лише України, а й Польщі, США та Швейцарії. Наче кольорові скельця, експонати склалися в мозаїку епохи, охопивши події в усіх регіонах нашої Вітчизни.

Документи про вступ України до Ліги Націй, міжнародний договір, що дістав назву Брестського миру, прапор УНР, реставрований польськими колегами… Зали-скарбівні, якими проходиш з відчуттям активного учасника пізнавального історичному квесту.  Квиток члена Української  Центральної Ради,  Велика державна печатка УНР, затверджена у березні 1918 року за ескізом визначного українського художника і скульптора  Василя Кричевського. І для нас то вже не просто раритет, а символ, жива пам’ять, знак у майбутнє.

Експозиція – це, власне, чотири тематичні сектори: відродження Нації, розбудова Держави, змагання за Україну, боротьба за міжнародне визнання. І цілковито новаторський підхід її організаторів до змісту та подачі величезної кількості оригінальних експонатів, чимало з яких виставлено вперше.

Юрій Савчук зізнається: готувалися понад рік. Треба було не лише домовитися з архівами та музеями інших країн, а й забезпечити перевезення експонатів, здійснити юридичний супровід, знайти фінансування. Не  обійшлося без труднощів. Зокрема, велися непрості перемовини із женевським офісом ООН: там зберігаються архівні матеріали Ліги націй, до яких процедурно вкрай складно доступитися. Музей війська польського люб’язно надав і свої експонати – попри нинішні загострення стосунків з Польщею саме в царині історичних досліджень. Чимало раритетів надійшло із приватних колекцій закордонних українців. Чимало цих історичних скарбів Юрій Савчук розшукав ще тоді, коли очолював Державну службу контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон. Деякі реліквії вдалося повернути в Україну. А давні зв’язки стали у нагоді  для організації нинішньої виставки.

Одних лише унікальних печаток цивільних і державних установ, військових підрозділів – понад вісімдесят у цій експозиції. Перша банкнота УНР з написами українською, російською, польською та єврейською мовами, особисті  речі Симона Петлюри та Володимира Винниченка, Універсал Директорії про затвердження Злуки УНР та ЗУНР і печатка, що її скріплювала,  прапор 1-го пішого Запорізького імені Гетьмана Петра Дорошенка українського полку.

А ось  лист № 278 – звернення до українців збирати кошти для потреб Української Центральної Ради, скріплене підписом Михайла Грушевського. Уряд потребував кількох тисяч карбованців, а зібрали три з половиною мільйона. А ось ощадна книжка з тризубом  мешканця Вінниці Григорія Чаботаря, в якій запис про вклад: п’ять тисяч карбованців. Тож рівень довіри до нової влади був високий: попри революційні потрясіння економіка молодої республіки працювала.

Символічно: свої перші гроші УНР друкувала у Різдвяний вечір. Ескізи карбованця, а потім і гривні виконав геніальний графік Георгій Нарбут. Це були таки українські гроші: орнамент у стилі козацького бароко, декоративні шрифти і вперше Тризуб –  родовий знак Володимира Великого.

У двох вітринах – однострої армій УНР та ЗУНР.  На думку Юрія Савчука, сьогодні простіше знайти обладунки середньовічного лицаря, ніж українську уніформу часів визвольних змагань. У радянський період  спадок доби УНР, надбання української культури та історії ретельно знищували. Скажімо, у Львівському національному музеї (нині – імені Андрея Шептицького) 1952 року дві тисячі художніх полотен отримали «смертний вирок». Тож не дивно, що українські музеї сьогодні часто поповнюються з приватних зібрань : там такі експонати фактично переховували від владних нищителів.

Один із таких раритетів «Українського кола» – видання Михайла Грушевського «На порозі Нової України». Праці  видатного історика і державного діяча  цілеспрямовано вилучали. І за зберігання такої літератури можна було добряче поплатитися. Коли свого часу працівники новоствореного Київського музею Михайла Грушевського оголосили про збір експонатів, до завідувачки Світлани Панькової зателефонував мешканець Немирова, що на Вінниччині. Виявилося, його дід, колишній листоноша і засновник «Просвіти» в околичному селі Стрільчинці Карпо Карпенко, ще з дореволюційних часів читав Грушевського. А в  часи боротьби з «буржуазним націоналізмом», ховав брошури у вуликах. Згодом повшивав їх у томи російських класиків. Так фонди Будинку-музею Грушевського поповнилися книгами Михайла Грушевського, серед яких і  політичний заповіт «На порозі Нової України».

Про зверхнє ставлення більшовицько-радянської влади до нашого народу, про більшовицьку нетерпимість до української національної ідеї  красномовно  свідчить  такий приклад.  Дружній шарж 1917 року зобразив Грушевського, який вибиває гопака перед прем’єром Тимчасового уряду Керенським: «А Україна ще не вмерла!» Через дванадцять років невідомий художник «переквецяє»  цей  шарж  уже на  карикатуру, ще й спорядить її висмоктаним зі свого олівця жовчним діалогом:

«  –  Товариш Грушевский, ради бога потише, Россия умирает!
– Росія вмирає? А Україна, бачте, ще не вмерла! Гоп, мої гречаники, гоп!..»

Виставка «Українське коло» символічна навіть назвою. Ми знову постали перед життєвою необхідністю оружно боронити свій етнос, культуру, свою державність, своє майбутнє. Перед нами ті ж виклики, що і в добу Української національної революції. Вчитаймося ще раз у засадничі положення  ІV Універсалу про Незалежність: «А тим часом петроградське правительство  народніх  комісарів, щоб  привернути  під  свою  владу  вільну  Українську  Республіку, оповістило війну Україні і насилає на  наші  землі  своє  військо,  красногвардійців-большевиків,  які  грабують  хліб у наших селян і  без всякої плати вивозять його в Росію,  не жаліючи навіть  зерна,
наготовленого  на засів,  вбивають неповинних людей і сіють скрізь
безладдя, злодіяцтво, безчинство». Так, наче  і не було між згаданими подіями і сьогоднішнім днем цілого століття!    Не дамо розірвати наше Українське коло! Нехай воно міцним перевеслом єднає нас в одній родині!