«Я ж хочу запропонувати лише акт національної пам’яті, доступний кожному: визначити час, коли кожен член цієї нації, де майже кожна родина втратила когось із близьких, запалить у своєму вікні свічку в пам’ять про померлих».

Джеймс МЕЙС

Серед дат українського мартирологу четверта субота листопада особлива. Цього дня українство всього світу вшановує пам’ять мільйонів жертв Голодоморів. Фінальним акордом скорботних урочистостей стає Загальнонаціональна хвилина мовчання та акція «Запали свічку». Традицію ставити на знак ушанування виморених голодною смертю запалену свічу у вікні своїх осель започаткував американський історик, політолог, дослідник Голодомору в Україні Джеймс Мейс. Напередодні роковин Національний музей «Меморіал жертв Голодомору» та видавництво «КЛІО» презентували книжку Джеймса Мейса «Україна: матеріалізація привидів».

– Заповітною мрією американського доктора історичних наук Джеймса Мейса було написати фундаментальну працю з історії українського Голодомору англійською та українською мовами, – зазначає упорядник видання, вдова дослідника Наталя Дзюбенко-Мейс. – Переїхавши 1993 року в Україну, майже півтора десятиліття живучи між нас, приглядаючись до українських реалій, він з пронизливою ясністю зрозумів: тоталітарне минуле й надалі утримує в своїх цупких тенетах український народ, і саме в цьому криється причина чи не всіх наших негараздів у політиці, економіці, культурі. Розірвати замкнене коло, вийти з історичного глухого кута можливо в єдиний спосіб: проаналізувати що з нами трапилося. З’ясувати в чому причини невдач української державності у XX столітті, усвідомити чому «мертва рука минулого нависає, як прокляття, над чолом живих». Джеймс знову і знову повертався до трьох Голодоморів, які пережила Україна, – 1922-1923, 1946-1947 років і, звісно ж, найжахливішого – 1932- 1933 років, коли було зламано становий хребет української нації, виморено його основу – селянство. Про це Джеймс писав у статті «Повість про двох журналістів. Волтер Дюранті, Ґарет Джонс і Пулітцерівська премія». Писав про те, якою повинна бути свобода слова і як зрада та продажність одного журналіста призвела до того, що американське суспільство було введено в оману. Знаючи про трагедію, коли на очах всього світу помирав український народ, політики тоді промовчали. Скільки людей тоді загинуло? Джеймс досліджував це. Але розумів: можливо, цілковитої  правди ми так ніколи і не будемо знати. Важливе інше: щоб ми йшли цією дорогою визнання і пам’яті. Очевидно, достеменно і не довідаємося, скільки мертвих сіл було заселено росіянами. Але дослідження достеменно вказують, що після 1933 року їхня присутність на етнічних українських землях різко збільшилася. І як працювали так звані буксирні бригади, горезвісні «двадцятип’ятитисячники». Скільки їх, звідкіля вони, яка їхня подальша доля? Так, багато питань Голодомору ще не досліджено.

– До 1987 року не можна було нічого казати про Голод 30-х років, тим більше про його масштаби в Україні, – згадує доктор історичних наук, професор Станіслав Кульчицький. – Сталінське «табу», яке було одним із складових елементів механізму Голодомору, діяло і за десятиліття по смерті тирана. Бо ніхто з керівників партії просто не мав слів, не міг пояснити того, що відбулося. Всі знали, що голод був, але всі про це мовчали. Заговорили лише тоді, коли у Сполучених Штатах запрацювала Комісія Конгресу, коли почала оприлюднювати результати своїх досліджень, і вони через радянське посольство в США потрапили в Україну. Наша справа полягає в тому, щоб переконати всіх в тому, що впродовж тисячолітньої історії українського народу, такого, що сталося з ним 33 року, ніколи й ніде не було. У мене не одна книга присвячена Голодомору. Але я не все там писав, що знайшов в архівах. Бо переказувати пекельні муки людей, які конають впродовж кількох місяців від голоду – це жах. Навіть прізвища канібалів ми не вказували в тих книжках. Обмежувалися тільки ініціалами. Але це все було.

– Зізнаюся, до цієї книги підбирала Джеймсові статті саме з питань, які й нині надзвичайно злободенні: організація системи державного управління – федералізація, децентралізація, проблема проведення економічних реформ, постгеноцидний синдром, – зауважує Наталя Дзюбенко-Мейс.

– Джеймс Мейс є автором терміну «постгеноцидне суспільство», – пояснює Станіслав Кульчицький. – Це суспільство, яке боїться держави, яке саме ментально не може існувати без держави і покладає на неї всі свої сподівання. Суспільство, яке, маючи свободу вибору своїх представників до парламенту та у президенти, продає свій голос за гречку чи мізерні грошові подачки, і цим обмежується. Нині в Україні два з трьох поколінь – радянські. Певен, мине якихось 15 років, і ми будуватимемо Європу тут, всередині України, ставатимемо схожими на ті суспільства західноєвропейських країн, які не були інфіковані комунізмом. І в цьому устремлінні теж є вагомий внесок Джеймса Мейса.

«Сумна спадщина тоталітаризму і геноциду буде проявлятися ще довго. Можливо, завжди. Почуття історичної покривдженості в індіанців з часом стає дедалі гострішим. Історична пам’ять жива у кожного народу. І поки жива Україна, вона плакатиме за своїми безвинно убієнними синами. Проте спадщина диктатури, бюрократизму – річ інша і значно небезпечніша. Тут потрібні не сльози, а гнів, з законом «волосатої лапи» треба боротися нещадно і послідовно. Цю грядку треба прополоти, і цього ніхто не зробить в Україні, окрім самих її громадян», – застерігав Джеймс Мейс.

– Мене дуже тішить, що на презентацію цієї книжки зібралося багато молоді, Майданового покоління, як ми тепер кажемо, – зізнається професор Кульчицький. – Молодь повинна знати історію, що саме відбувалося на початку 30-х років минулого століття. Робота на посаді виконавчого директора конгресової Комісії США з Голоду в Україні стала вершиною наукової біографії Джеймса Мейса. Опублікованими працями Джеймс доводив, що організований Голодомор був геноцидом. І хоча Конгрес США, коли заслуховував звіт Комісії, визнав факт геноциду, американський уряд досі до такого рішення не приєднався.

– Комісія збирала і розшифровувала свідчення очевидців Голодомору, формувала значний корпус документальних і джерельних матеріалів, – продовжує Наталя Дзюбенко-Мейс. – Це була складна і напружена робота, яка не лише привернула велику увагу всієї української діаспори, західних на­уковців, потрапила під приціл української пропаганди і прорадянської західної русистики, а й надала можливість практично щоденного спілкування з очевидцями Голодомору, що стало для Джеймса, як він визнавав не раз, величезним емоційним потрясінням.

«Чому саме я, корінний американець (Дж. Мейс походив з індіанців черокі. – А. М.), займався цією темою і навіщо це мені було треба? Мене не раз про це питали, і не раз мені хотілося запитати у відповідь: а що потрібно було мільйонам росіян, євреїв, вірмен, зрештою, українців у цій далекій, Богом забутій країні – моїй Америці? Тому що американські громадяни українського походження вимагали досліджень, і мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене. І так само, як не можна займатися історією голокосту і не стати хоч би напів’євреєм, так само не можна займатися дослідженням голодомору і не стати хоча б напівукраїнцем. Я втратив над цією роботою забагато років, щоб Україна не стала більшою частиною мого життя. Зрештою, словами Мартіна Лютера, тут я стою, бо інакше не можу», – писав Джеймс Мейс.

– Це радісна подія, що вийшла книжка «Україна: матеріалізація привидів», напевне Джеймс тішився б з цього – додає пані Дзюбенко-Мейс.– А ми можемо з нею переосмислювати, розмірковувати над думками, висловленими Джеймсом Мейсом. Тоді, на жаль, до нього не дослухалися. Особливо стосовно конфлікту з Росією. Джеймс попереджав: РФ отримала у спадок дуже могутній бюрократичний апарат і як тільки Росія зміцніє – неминуче повернеться на рейки старої імперської політики винищення українців. Він, коли писав цю книгу, повірте, не мріяв про якісь пам’ятники чи славослів’я. Він був українським істориком, думав про українську ідею, розквіт України, яку він безмежно любив.

У травні 2004 року життєвий шлях Джеймса Мейса обірвався. Йому було лише 52…

– Це вже потім з’явився Національний музей «Меморіал жертв Голодомору», створено Український інститут національної пам’яті. Вже 24 країни визнали, факт Голодомору, – каже пані Дзюбенко-Мейс. – Саме цій, нібито, простій ідеї, саме цій страшній ідеї присвятив своє життя Джеймс Мейс. Він волів, аби цю трагедію біблійного масштабу, коли потоптано не лише людські, а й Божі закони, було засуджено державами світу.

– Визнання Голодомору геноцидом дуже повільно шириться світом, – зауважує Станіслав Кульчицький. – Але так само було і коли євреї переконували світ в тому, що Голокост є геноцидом. І вони свого домоглися. Маю надію, що 2018 року, коли будуть 85-ті роковини Голодомору, наш уряд і наші вчені зроблять усе для того, щоб у всесвітньому масштабі, на рівні ООН, визнати Голодомор геноцидом. Думаю, це здійсниться. Якщо не за два роки, то пізніше.

*  *  *

Про жахіття Голоду 33-го, від якого помирало багато людей, вперше розповіла мама у далекі вже 60-ті. Майже пошепки. Бо за радянщини про катастрофічне рукотворне безхліб’я в Україні 20-х, 30-х, повоєнних років – не згадували. Принаймні назагал. Навіть слова такого ще не було – Голодомор.

Але мамині спомини запам’ятав на все життя. У 33-му, їх, випускників семирічки, слухачів учительських курсів, привезли із тодішньої столиці Харкова у приміський Люботин. До зграйки чотирнадцятирічної дітлашні повільно, спираючись на ціпок і човгаючи попухлими ногами, наближався, як мама згадувала, «здоровенний дядько». Напівпошепки благав: «Діточки, дайте хоча б скоринку хліба».

Якого віку був отой попухлий від голоду велетень? Тридцяти, сорока років? Бо для підлітків і двадцятип’ятирічний хлопець, та ще скалічений голоднечею, міг здаватися «дядьком». Хіба не міг такий здоровань вийти на велику дорогу, когось пограбувати чи навіть забити? А не міг! Бо то був ГРІХ!

Є легенда про Батиєве колесо. За переказами, монгольські ординці вбивали всіх хлопчиків, вищих за колесо гарби завойовників. Отаке Батиєве колесо прокотилося в роки сталінщини Україною. Нищили тих, хто був духовно вищий за оті колеса жахливої тоталітарної машини. Саме тоді плекався, виводився гібрид – Homo Soveticus. А наслідки спостерігаємо сьогодні, коли людські покручі, разом із добрячим десантом колонізаторів зі сходу, нищать усе українське, називаючи це «гібридною війною». Її епіцентр там, де 33-го Україну виморювали цілими селами, натомість заселяючи трохи згодом, в часи «радянської індустріалізації», чужим, переїжджим людом…

Гібриди Homo Soveticus живуть і нині. Живуть, хліб жують… Поряд з нами. Чи багато їх? А ви гляньте 26 листопада у вечірні вікна осель рідних багатоповерхівок. У ту рясну чорноту більм, не осяяних Свічами пам’яті…