Восени Україна зробила кілька кроків, які можна розцінити як початок активних дій на рубежах зовнішньої політики. Найперший – повне невизнання результатів виборів до російської думи. Причому Верховна Рада ухвалила рішення буквально  наступного дня після офіційного оголошення попередніх підсумків голосування. Без розкачки і, даруйте, політичних шмарклів. До цього перші особи української політики дохідливо пояснили міністрам закордонних справ Німеччини і Франції чому виконання мінських угод неможливе за московським сценарієм. А частковий звіт Міжнародної комісії про збитий в небі Донбасу малайзійський «Боїнг», представлений наприкінці вересня, зміцнив позиції України в світовій політиці.

Але по-порядку. З огляду на непросту ситуацію всередині Євросоюзу і в країнах-лідерах, передовсім у Франції та Німеччині, політичні керівники  хочуть миру для України за будь-яку ціну, але найперше – за наш  рахунок. І німецький канцлер Ангела Меркель, і французький президент Франсуа Олланд, судячи з позиції міністрів закордонних справ цих країн, озвучених у Києві, сподівалися, що донецькі хижі вовки враз стануть сумирними овечками. Західні політики  хотіли замирити нас із убивцями наших синів, із убивцями нашої державності. Мовляв, мир настане після оголошення амністії сепаратистам,наділення Донбасу особливим статусом і проведення місцевих виборів. Тоді Донбас повернеться в Україну: Росія передасть нам контроль над нашим же  кордоном.

А що ж заважає Кремлю зробити це тепер?

Європейські політики чомусь уперто не хочуть вмикати сірі клітини, чи то пак, логічне мислення, якщо політкоректніше. Хіба від надання Донбасу особливого статусу і внесення змін до Конституції України з окупованої території неминуче зникнуть російські танки і «гради»? В Україні й так діє амністія для бойовиків, які добровільно складають зброю і не скоїли тяжких злочинів. Недавнього вересня західні міністри Жан-Марк Еро і Франк Вальтер Штайнмаєр прибули  до Києва після перемовин у Москві. Й відверто запропонували путінський сценарій, навіть не притрусивши його власними миролюбними словесами.

Мир на українському Сході, нехай уявний, хай навіть тимчасовий  мир вовків і ягнят, за задумом європолітиків, підрихтує їхнє політичне реноме, підправить рейтинг, що падає під навалою «некликаних гостей Європи», біженців. Усі політики керуються особистими інтересами, інтересами своїх партій-урядів, інтересами національного бізнесу… В охвісті цього списку, можливо, значиться й Україна. Політики  хочуть мир на Донбасі оголосити своїм зовнішньополітичним успіхом, навіть якщо з часом такий «успіх» обернеться для України та її громадян новою катастрофою.

Але це буде потім. А сьогодні перед своїми виборцями вони постануть ангелами-миротворцями.

Президент Петро Порошенко і міністр закордонних справ Павло Клімкін категорично відмовилися від путінської послідовності виконання Мінських угод. Спочатку звільнення Донбасу від терористів, контроль над кордоном і лише потім вибори й амністія. «Україна не допустить інтеграції Донбасу як колонії Росії, а буде домагатися, щоб український Донбас повернувся до нормального життя», –  заявив керівник українського МЗС.

Відбившись від запропонованої євромиротворцями ролі парії, Україна перейшла в наступ. Наполегливістю нашої делегації, Парламентська асамблея Ради Європи визнала неможливим швидке проведення виборів на Донбасі. ПАРЄ також закликала Євросоюз зберегти економічні санкції проти Росії.  Так і чую, як регочуть її «Іскандери». «Росія повертається в ПАРЄ», –  поспішала гордо анонсувати заплановану перемогу голова Ради Федерації Валентина Матвієнко на початку осіннього політичного сезону.

Була у вересні і важлива сесія Генеральної Асамблеї ООН, де український Президент різко, але аргументовано звинувачував Росію в розпалюванні конфлікту на Донбасі і в Сирії, у нехтуванні прав людини в окупованому Криму. Порошенко актуалізував російсько-український конфлікт, який відійшов на другий план світової політики через війну в Сирії і низку терактів в Європі. Він закликав позбавляти права «вето» країни, що розпалюють  збройні конфлікти.

І нарешті,  жовтнева зустріч нормандської четвірки в Берліні. Як тут не згадати, що у серпні Володимир Путін тупотів ногами, видаючи «зі скреготом зубовним» сентенції про безперспективність формату, про своє небажання зустрічатися за столом перемовин. А в жовтні вилупилося зовсім інше курча. Берлінська зустріч знову підтвердила: замирення на Донбасі можливе лише за умови  першочергового виконання безпекових заходів, на чому і наполягала тривалий час українська сторона.

Раніше Росія могла бодай мріяти, що Крим і Донбас, як і Грузія, їй зійдуть з рук. Що врешті-решт, втомившись від метушні навколо українських проблем, Захід, заради збереження свого політичного обличчя, видимості своєї внутрішньої стабільності таки дотисне Порошенка на новий Брестський мир – за сценарієм Путіна. Але звіт Міжнародної комісії з рослідування катастрофи рейсу МН-17 поховав примарні сподівання російського політикуму. Восени було зачитано першу сторінку вироку для Путіна і його камарильї.

Тепер західні політики, знову ж таки задля збереження свого обличчя, будуть від Путіна відвертатися. Як свого часу від лівійського диктатора Каддафі, після того як його сатрапія підірвала пасажирський «Боїнг» в небі над шотландським містечком Локербі. Занадто наочний натяк для Путіна. І він ще може жорстоко відповісти. За його ж словами, як щур, загнаний в куток. Але ж не обов’язково щура труїти чи забивати палицями. Можна на деякий час наглухо заблокувати той куток, залишивши загнанця без прокорму.