Ще восени зустрічалися з Наталею, обговорювала новий переглянутий серіал. Це була кав’ярня «Cof_E_Not»: там ми смакували запашним какао і бавилися зі справжнім єнотом. Тоді головною проблемою для нас обох була сесія (ми ще думали, що складатимемо її очно, а не дистанційно, як рік тому). На вулиці сонечко, назустріч чимчикують люди – хто привітно усміхається, хто заклопотано поспішає. Того ясного і прозорого жовтневого дня на вулицях Києва звично вирувало життя.

Зима видалася для нас обох клопітною – Наталя довго не виходила на зв’язок (студентам-юристам особливо бракує часу на відпочинок і прогулянки) та й я не мала можливості написати подрузі.

Усе змінилося 24 лютого. Звичні клопоти враз одступили, змаліли в одну мить. Відтоді ми спілкуємося щодня. Розмовляємо не про серіали, як раніше, – обговорюємо останні новини з війни. Бувало, правда, що між тими новинами я все ж примудрялася вставити своє. Пожалілася подрузі на навчання, на деякі завдання, які іноді так не хотілося виконувати. Але ці мої ремствування тільки тішили її: на мій «крик душі» вона збадьорено переконувала мене таки сісти і написати той репортаж, а потім побалувати себе чаєм з печивом. І я бадьорилася, бо ці розмови дуже нагадували мирний час.

Учора ми говорили з Наталею по відеозв’язку. Як же вона змінилася! Скільки знаю свою подругу – ніколи не бачила синців під її очима. Навіть коли їй доводилось не спати кілька ночей підряд, аби підготуватися до іспиту. Проте Наталя посміхалась і розказувала веселу історію про те, як її кішка впала у відро з водою – чотирилапій пустунці здалося, що у відрі лежить щось смачненьке, і вона миттю стрибнула туди. Я голосно сміялась, попри те, що бачила невимовний сум у її очах. Але не сказала нічого. Ми просто порозумілися поглядами.

Наталя вперше не говорила про себе, про свої почуття, емоції, думки. Ще кілька місяців тому її монологи були сповнені «я-мене-мені», а тепер – «вони-кішка-сусіди». Вона не прагне приховати свій стан, ні! Їй надто боляче говорити про те, що вона бачила на власні очі, коли тікала з Києва.

…Сьогодні Наталя вперше сказала «я»: «Я посварилась із мамою». Мені було прикро чути про сварку, але водночас відчула полегкість: подруга нарешті відкрилася, заговорила про себе, а не про те, що довкола! А сама сварка – із тих, які звуть банальними. Наталя не могла знайти свій білий светр у шафі, а мама затято сперечалася: светр точно лежить на тій полиці, де й має бути. Тоді, до війни, почувши таке я б не здивувалася: стосунки Наталі з мамою часто давали електричну напругу. А сьогодні я мимоволі дякувала цій родинній суперечці: вона вивела подругу з її мушлі, змусила поділитися своїми емоціями. Тепер я усвідомила, наскільки міцний зв’язок між нами.

З нетерпінням чекаю перемоги. Щоб стрівшись обняти Наталю і, можливо, навіть мовчки поплакати разом. Гадаю, нам обом це треба.