Начитавшись матеріалів про «Голодну блогерську тусу», мене так і «рвало» гримнути чимось позацензурним. Але навряд такому місце у суспільно-політичному виданні, а «на холодну голову» цю ситуацію з усіх її боків розглянули всі хто міг. Тому нижче – про дещо інше. Не таке кричуще, але не менш важливе.

Купити свічку до завтрашньої акції мені нагадав банер у метро ввечері 26 листопада. Повертаючись з медійної події року, найменше, що, змерзлий і голодний, бажав – зупинятися ще десь дорогою до мешкання.

Але знехтувати цією подією – Всеукраїнською акцією «Запали свічку пам’яті» – я, звісно, ніяк не міг. День пам’яті жертв голодоморів  щорічно припадає на четверту суботу листопада, і з 1998 року у цей день українці вшановують мільйони родаків, невинно замордованих сталінською голодною смертю, а з 2003 року – ставлять у вікнах запалені поминальні свічки.

Не Голодомор – Голодомори: саме у множині варто вживати це слово, що викликає дрож у тих нечисленних, які це пережили і ще топчуть ряст. Актом геноциду українського народу назвали наймасштабніший голодний Людомор 1932-1933 років. А народовбивчі голодні 1921-1923 років чи післявоєнні 1946-47 років згадуємо мовби побіжно. А вони ж косили люд жахливими покосами: 1,5-2 мільйони та 1 мільйон жертв відповідно. Дані – зі шкільних підручників, отже, й ті часи смертоносного безхліб’я не оминають увагою на уроках. Але у суспільстві,  у медійному просторі, у соцмережах про це вкрай скупа інформація. А школярі зазвичай забувають вичитане у підручниках одразу ж після складання ЗНО.

Покопирсавшись у анналах інтернету, натрапляю лише на 4 матеріали про голод 1921-23 рр. і ще на 2 про  голод 1946-47 років. Це крапля у морі. Чому навіть на державному рівні спостерігається така диспропорція, зрозуміти важко. Це правда: Голодомор 1932-1933 рр. забрав у 4, а за деякими дослідженнями – у 7 разів більше людей, ніж два інших періоди радянських голодних лихоліть, разом узятих. Але чи доречно тут мірятися цифрами, якщо у всіх трьох випадках рахунок йде на мільйони?

27 листопада, 16:00. Запалюю свічку, ставлю на підвіконня. На пам’яті – болісний трем у голосі моєї прабабусі, коли розповідала, як вони, шестеро дрібних дітей, сновигали хатою, двором, геть опухлі, і від несамовитого голоду гризли все: від ослонів до бадилля, що росло попідтинню…

У пам’ять про мою прабабусю, у пам’ять про її двох сестер, які так і не зустріли 1934 рік, запалюю свічку. Цей жах української історії виморив частину моєї родини, і через три коліна болить мені. Свічка – як  тепла іскорка, якою можу вшанувати та… подякувати. Бо якби не вижила моя прабабуся, не було б і мене.

…Близько 16:20 якась сила притягнула мене до шибок, а ще через мент змусила нашвидкуруч одягтися. Вже сутеніло, і побачити мерехтливі вогники у вікнах сусідніх будинків було не так і важко.

Чотири дев’ятиповерхові «панельки» стоять квадратом, утворивши майданчик, майже окупований гаражами. Ставши тут, похапцем рахую вогники у вікнах свого дому. Далі, ступаючи «квадратом», шукаю ці вогники у вікнах сусідніх будинків. На понад тисячу квартир (близько 1200, якщо точніше) нарахував… сім… Семеро свічок!.. Згадавши «царицю наук», склав пропорцію. Приблизно 0.6% тих, хто пам’ятає…

Біля своєї свічки просидів з німим запитанням «чому?». Щиро хотів би вірити, що ці 4 будинки з мого двору – радше виняток, але… Спілкуючись з однолітками, для багатьох з яких ці жахливі віхи нашої історії – щось далеке та чуже, і з людьми старшими, дехто з яких іще й нині запевняє, що голод 1932-1933 рр. «спричинив неврожай», я, на жаль, переконуюся: не виняток… Якщо багатьом не під силу купити свічку, яка коштує втричі дешевше від горнятка кави, і засвітити у своєму вікні поминальний вогник, то що вже казати про зацікавленість рідною історією?

«Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани». Мудрість Максима Рильського, чудово замінила б мої емоції, весь біль, всю досаду. «Не вистачає зла». Чому в нас така відраза до свого ж минулого?

Подорожуючи Німеччиною, у Берліні познайомився з поважного віку німцем. «Замовчувати та намагатися переконати всіх інших забути про це – це ще один програш, навіть через 70 років, – сказав він мені. – Мій дід був у лавах СС, і я не маю жодних підстав його виправдовувати. Я визнаю це і тому допомагаю розшукувати імена загиблих у роки Голокосту євреїв. Я не поверну їм життя, але принаймні вони перестануть бути безлицими тілами, їх знайдуть родичі, а душа врешті-решт здобуде спокій».

А ми? Чому ніяк не візьмемося за розум? Є трагічний символ навіть у тому, що акцію «Запали свічку пам’яті» ініціював не етнічний українець! Її авторство належить американцеві Джеймсу Мейсу – історикові та дослідникому Голодомору в Україні. Вдумаймося: нащадок індіанського племені черокі переймався українською історією більше, ніж українці! І з повним правом на те чи то сказав, чи дорікнув нам: «Ваші мертві вибрали мене».

То коли ж cпам’ятаємося, навчимося «прямостояння»? Коли «славних прадідів великих правнукам» вистачить тями бодай на таку дрібку, як поминальна свічка у День пам’яті своїх родаків – жертв Голодоморів? Для мене, на жаль, ці питання поки що лишаються риторичними.

А для вас?