Черкаська мистецька спільнота відзначає 30-річчя обласного осередку Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Але розмову з Ольгою Мартиновою, очільницею осередку та Галереї мистецтв починаємо не з історії, а  сьогодення.

– Війна, але ми не закрилися, працюємо, – констатує пані Ольга. – Це нині теж багато значить. Наша спілка покликана популяризувати народне мистецтво відроджувати її традиційні школи, засновувати нові. Світ загалом і мистецький світ зокрема прагне осучаснюватися. Але ці мистецькі тенденції моментами аж надто перешаровують традиційне, самобутнє, яким народ віками збагачував свою мистецьку скарбницю. Особливо це помітно в одязі. Тішить, утім, що за останнє десятиліття з’явилося багато талановитих народних майстрів, і в нашому осередку зокрема, які щиро прагнуть відтворити досвід попередніх поколінь. Наприклад, повернути у повноцінне життя, у побут черкаську вишивку. Як професійна вишивальниця я теж, працюючи над сорочкою, дуже доскіпливо добираю узор, досліджую його традиційність, автентичність.

Звісно, народне мистецтво невіддільне від сьогодення. І тема війни у творчості народних майстрів нині серед провідних. Торік, для прикладу, наша спільнота, працюючи з волонтерами, отримала велику кількість гільз. Такий-от «злободенний» матеріал для творчості. Кожен майстер у своїй царині (хтось творить народну картину, хтось ліпить іграшки, хтось робить ляльки-мотанки) міг вкласти власний сенс і стиль у цей матеріальний знак війни. Щоб через неживе йти до живого. Так у нас народилася ціла колекція розписаних гільз. На першому ж мистецькому ярмаркові цих виробів продали на 170 тисяч гривень, які перерахували на потреби ЗСУ. Згодом ці грошові перекази стали традиційними: щоразу від реалізації творів членів осередку перераховуємо по  5 – 7 тисяч гривень. На цьому не зупиняємося: уже маємо нову партію гільз і нові мистецькі задумки, творитимемо й далі. Одну з гільз залишимо собі, хочемо реалізувати особливу ідею. Знайдемо майстра розпису по металу, аби на ній він залишив імена всіх наших спілчан, які під час війни були і працювали тут.

– Ви згадували про покликання Вашої творчої спільноти: відроджувати народне мистецтво. Які проєкти  задля цього втілюєте?

– Зараз у Галереї мистецтв триває виставка дитячих робіт, створених у стилі народної картини геніальної Марії Примаченко. у творчому стилі Марії Примаченко. А до цього, наприкінці літа,  тут експонувалася виставка «Спасівський букет». Наші спільні проєкти завжди цікаві тим, що тема спілна, а підхід митців – різний. Хай там як, а кожен обирає певну мистецьку лінію, в якій демонструє образність. Також два наші проєкти виграли конкурс у програмі підтримки спілок. Один стосувався трипільської культури, інший відтворимо восени: вчитимемо людей робити хатні обереги, дідухи. Наша майстриня Лідія Солодар досліджує регіони їхнього походження, види, функціональне значення в обрядах до Святвечора. І має багату мистецьку колекцію.

*   *   *

За словами Ольги Мартинової, коли майстри відчувають підтримку держави чи місцевої влади, тоді й мистецькі проєкти стають масштабнішими і життєздатнішими. Обласний осередок має змогу організувати майстер-класи, на які охоче приходять люди, найперше школярі. Нині для цього бракує коштів. Інвестори чи небайдужі меценати що справді могли б дати новий поштовх для розвитку мистецького просвітництва, для відкриття нових талантів. Проте, зазначає пані Ольга, керуючись навіть власними силами, вони покладають сподівання на тих, хто з року в рік відвідують усі заходи, які ініціює обласний осередок НСМНМУ. Хтось – для душі, а хтось набратися нових знань та навичок.

З-поміж мистецький задумок народних майстрів Черкащини Ольга Мартинова поділилася однією: відродити «живими писанками» старовинні орнаменти писанок, зібрані та опубліковані світлої пам’яті славетним черкаським краєзнавцем Вадимом Мициком.

– Читала, що ваші майстри вже змогли відновити черкаський вінок, що Національна спілка майстрів переймаєтеся школою традиційної головківської кераміки. Яким видам народного мистецтва хотіли б дати нове життя в недалекому майбутньому?

– Килимарству. Ми його у нас ще не відновили, а так хочу! Так, відродили віночок – наш черкаський, восковий. Є й розкішна головківська кераміка. Їздила нещодавно у Головківку, в тому селі майстри мають намір випалити величезну миску. Як її відтворити, й сама не знаю (сміється). Але це треба робити, щоб такими набутками збагачувати культурну спадщину України. Бо ж пропадають деякі як динозаври! Колись наш край славився гарним ткацтвом, килимарством. Зникло і, на жаль, тепер дуже важко його відновити. Прикро, коли потрапляю на ярмарки, і замість ножного гончарського кругу бачу японський чи китайський апарат на електриці. Це добре для домашніх потреб. А на свята чи ярмарки потрібно виносити справжній, автентичний. Воно тоді інше, воно тоді живе.

– Як війна вплинула на роботу спілки й на мистецтво загалом?

– Творчим людям, напевне, легше. Бо ховаєшся за роботу. Навіть, якщо її немає зараз, живеш думками, що, можливо, колись буде виставка і треба напрацювати для неї матеріал. Отак продовжуєш жити й творити.

Нині двоє членів нашого обласного осередку поміняли рукомесло на зброю – боронять рідну країну.

Війна дуже сильно надточує почуття – мовби лезом. На початку повномасштабного вторгнення я переїхала на батьківщину, Тернопільщину. Мусила зачинити галерею. І з якими ж відчуттями поверталася назад! Не втомлювалася повторювати: «Як я люблю Черкаси! Як люблю Черкащину!  І моїх колег по мистецтву, наше славне товариство!».