На вулицях Єревана велелюдно. На центральній площі вірменської столиці виникають поодинокі сутички з правоохоронцями, розгортаються прапори, лунають вигуки про відставку влади.

На Південному Кавказі, у Нагірному Карабаху складають зброю. Після «бліцу» військової операції азербайджанських військ «керівництво» самопроголошеної республіки погодилося розформувати та повністю роззброїти свою армію оборони. У Вірменії розлючені: «миротворці» під російським триколором, схоже, банально «здали» своїх сателітів. Диктаторський кремль по вуха зав’яз у кривавій авантюрі «СВО», а мирний договір за результатами другої карабахської війни 2020 року та спільна «союзна» допомога членам диктаторського політклубу інтервентів-ірраціоналістів «ОДКБ» фактично перетворилися у купу паперу, яку Азербайджан блискавично пережував гусеничними траками. Й у піку ослабленій імперії отримав контроль над територією, досягнувши амбітної мети десятиліть.

Але що було предтечею цього карколомного маршруту тими кавказькими горами, що «засіяні горем, кровію политі»?

Нагірний Карабах, населений переважно вірменами внаслідок послідовної політики російської влади із заселення краю вихідцями з Персії, на початку XX століття двічі (у 1905—1907 та 1918—1920 рр.) ставав ареною кровопролитного вірмено-азербайджанського конфлікту. Вже на початку ХХ століття вірмени складали близько 85 % населення регіону.

1918 року, в часи революційних та визвольних змагань утворилися три республіки: Грузинська, Вірменська та Азербайджанська. При цьому статус Нагірного Карабаху залишався невизначеним. У результаті більшовики взяли регіон під свій цілковитий контроль. Переломними стають останні роки існування радянської «імперії зла». В розпал горбачовської «пєрєстройкі» 1987 року Нагірний Карабах стрясають мітинги з вимогою включити регіон до Вірменської РСР. Мало хто тоді думав, що вже за рік точка протистояння сягне апогею і 27-29 лютого 1988 року азербайджанське місто Сумгаїт стане місцем вірменського погрому, який забрав життя десятків людей. Зіткнення двох народів виливаються у відкриту збройну конфронтацію.

«Населення Азербайджану – пише про Закавказзя британський журналіст Том Де Ваал, – було набагато різноманітніше, ніж населення Вірменії. У два рази більше сусідньої республіки – 1988 року… перевищило сім мільйонів чоловік. Азербайджан був етнічно набагато більше змішаним конгломератом, де чільне місце посідали національні меншини – росіяни і вірмени, а також дрібніші кавказькі народи, наприклад, талиші і лезгини, які проживали у рфзних місцях – від космополітичної столиці Баку до найбідніших міст і сіл на Кавказі».

Це була повномасштабна війна між Вірменією і «силами самооборони Нагірного Карабаху» з однієї сторони, та Азербайджаном з іншої. Особливо жорстокі бої тривали у 1992—1993 роках. У лютому 1992 року вірменські сили атакували населене азербайджанцями місто Ходжали у Нагірному Карабаху та вчинили різанину цивільного населення. З 1992 року Мінська група ОБСЄ на чолі з Францією, Росією та США вела перемовини про мир, а вже у травні 1994 року сторони конфлікту підписують Бішкекський протокол про припинення вогню. Відомо, що під час війни на початку 1990-х загинуло близько 30 000 людей.

Один із журналістів BBC, які тоді працювали в Нагірному Карабаху, згадує: «В середині червня 1992 року через Нагірний Карабах на південь хлинув потік з тисяч біженців: перед лицем ворожого нападу люди покинули свої будинки. Цей вихід зафіксовано на відеоплівку: вантажівки, набиті людьми на сільських дорогах, люди йдуть пішки… Це селянки – старі жінки в хустках, молоді жінки з дітьми на плечах; селяни, які ведуть биків на мотузках або заохочують їх хмизом. Втомлені люди зішкрібають дорожній бруд з капців, в яких вибігли з дому. Виснажена жінка зі скуйовдженим сивим волоссям кричить просто в об’єктив камери: «Хто нас прокляв? Хіба ми всесвітні сироти, що вони нас так мучать?».

Тоді на передньому краї азербайджанської атаки стояла фаланга бронетранспортерів і танків – за деякими даними, до 150 одиниць, які трощили оборону погано озброєних вірменських частин. Важка бронетехніка спричинила різку ескалації конфлікту, сторони озброювалися. Вірменія швидко залучилася підтримкою офіційного кремля, частішали військові поставки з москви до Єревану. Під завісу 1992 року російський міністр оборони Павло Грачов, схоже, налагодив тісні зв’язки зі своїми колегами у вірменському військовому відомстві: росія почала постачати Вірменії зброю та пальне. А водночас допомагала й Азербайджану. Втім саме москва на початку 90-х відіграла ключову роль у перемозі Єревану. Азербайджан це не забув, а у 2020 році помстився, відвоювавши втрачені понад 30 років тому території.

Цей досвід нині як ніколи важливий для нас: російська гідра послаблюється та втрачає своїх сателітів. Добрий знак розпланувати та зосередити Збройні Сили України, маневрувати та діяти неочікувано для загарбника. Як це зробив Азербайджан, поваливши сепаратистську самопроголошену республіку.