Нам властиво звертатися до історії, бодай недавньої. Часто мимоволі порівнюємо із сьогоденням якісь відрізки часу і ловимо себе на думці про те, як весело і безтурботно почувалися влітку минулого року, як розважались зі своєю компанією у 2014-му, а десятиліття тому люди взагалі все було інакше…

Ось і відомий український кухар Євген Клопотенко в одному з інтерв’ю поділився своєю історією. Розповів, що дорогою до батьків щоразу заїжджає на одну й ту саму заправку. «Два три роки назад там був дуже смачний дьонер та капучіно, і я завжди… їх купував. Останніх півтора року там жахливий дьонер, я вже не можу його їсти, від нього відмовився. Капучіно ще гірше для мене стало, немає отої пінки, якою хочеться обмазатися. Але я кожного разу купую…Це як про радянський союз. Мені було добре з цим капучіно. Я його купую , п’ю реальне гівно, але коли я це роблю, то відчуваю себе так, як відчував два роки тому».

Якщо певні дії викликають приємні спогади, то чому б не повторити? Навіть згадка про СРСР навіює певне розуміння ситуації. Минулі покоління охоче повертаються щасливими спогадами у свою молодість, сприймаючи тодішнє життя, як щось цілком хороше.

Що більше віддаляємося від минулих подій, то позитивнішими вони запам’ятовуються. Це майже звичка. Видання «The Washington Post» навіть присвятило окрему публікацію нашим звертанням до часів «старих та добрих». Є там уривок з книжки «Open: The Story of Human Progress» Джоана Норберга, доктора історії в Інституті Катона:

«Археологи, – пише науковець, – віднаходили шумерські клинописні таблички зі скаргами на те, що сімейне життя вже не таке, як було раніше. Одна з них, якій майже 4000 років, містить ностальгійну поему:

Колись не було ні змії, ні скорпіона…
Весь світ, люди в унісон
[Богу] Енлілю на одній мові віддавали хвалу».

Така «ідеалізація вчорашнього» – це як певне прагнення відчувати стабільність, спокій та гарантованість у модерному світі постійного руху та змін. Повторюючи вже непотрібні, але такі звичні дії, ви мовби вибудовуєте всередині захисний бар’єр: не хочеться підпускати до себе нічого нового та бути відкритими до несподіванок світу цього. Через це людьми буває легко маніпулювати. Той-таки «канонічний» салат олів’є на Новий рік – це бажання почуватися у звиклій атмосфері свята. І коли в медіа згадують щось «давнє, рідне й тепле», на цій ностальгійній хвилі легко внести у свідомість людини будь-яку нісенітницю.

За словами Крістін Батчо, професорки психології коледжу Ле Мойн, існує підтверджений негатив цього «подразнення минулим». Значення слова «ностальгія» підказує його сутність: νόστος (nóstos) – «повернення додому», гомерівське слово, а ἄλγος (álgos) – «сум» або «відчай». Психологиня впевнена, що бажання спробувати щось із минулого свідчить про нестачу чогось суттєвого у теперішньому. Можливо, тепла, турботи. Цей брак не так просто заповнити. Але є в нашій буденності і такі ніші, оновлення яких не потребує надмірних затрат. Крістін Батчо рекомендує оновлювати меню традиційних святкових столів. Бути активними, не засиджуватися вдома, частіше спілкуватися з близькими, балувати та заохочувати себе.

Не попадатися у свою ж павутину псевдорадісних флешбеків, якою, часто з доброї волі, засновуємо нашу свідомість. Це чи не найперша ознака вміння жити. Бо воно ж одне, наше життя, і треба цінувати кожен його момент, насолоджуючись справжніми відчуттями.