Не стало Євгена Марчука. Раптово зупинилося серце. Горе для родини, знайомих, друзів… Є особистості, які своїм життям дотикаються до тисяч, мільйонів інших доль. Їх шанують чи ненавидять, з ними погоджуються чи їм опонують, але їх – знають! Євгена Кириловича не лишень знали, його присутність Відчували, а це набагато суттєвіше!

Перше відчуття при згадуванні Євгена Марчука – надійність, твердість, професіоналізм… Він за своїм віком і вихованням належить до соціалістичної системи, але коли його країна стала вільною, без вагань узявся її захищати і розбудовувати. Був першим головою Служби безпеки України. Якось, згадуючи розробку Закону про нову безпекову службу нової країни, Євген Кирилович з гордістю зазначив, як йому вдалося запровадити в норми цього документа демократичні засади. Він, пройшовши школу КДБ, як ніхто розумів, що в його рідній вільній державі має бути інша служба, з іншими вимогами й порядками. І все зробив для того, аби вона була! Коли ж нині велися консультації про внесення змін до того «марчуківського» закону, він не стояв осторонь, говорив, де, з його точки зору, вони необхідні, а де можуть зашкодити.

Архіви зберігають відео виступу Євгена Марчука під куполом Верховної Ради України у ту знамениту «конституційну ніч», коли ухвалювався наш Основний Закон. Аргументовано. Виважено. Чітко. Патріотично. Він сам був таким – чітким і виваженим, вірним своїм переконанням.

Марчук – із Перших! Попри те, що за рахунком був четвертим Прем’єр-міністром України, а все одно лишається Першим! Бо такого калібру професійного патріота на високому посту держави не було ні до нього, ні після… Одразу вирізнився власним судженням, власною позицією, власною твердістю характеру. І його… злякалися. Дрібнота, яка прийшла на «дерибан» країни, відразу відчула загрозу своїм очікуванням, і дуже скоро Євгена Марчука з дивною і смішною аргументацією «за турботу про власний імідж» зняли з посади.

…Птах, який має великі крила, відчуває високе небо. Так і Євген Марчук. Не скорився долі, почав боротьбу, чесну й відкриту, за президентський пост. І якби не сумно-вікова українська зрада (зрив намірів «Канівської четвірки»), мав усі шанси стати Президентом України. За нього, колишнього «кадебіста», виступили найпрогресивніші люди в нашій державі та за її межами. Недавні дисиденти, справжні моральні авторитети нації, вони точно знали ціну свободи та її завоювань. Але олігархічний спрут, який наприкінці 1990-х набирався сил, не допустив на державний олімп Євгена Марчука.

Та й після чергової поразки він не скорився долі, не долучився до лав «голосільників» чи критиканів всього і вся. Не в його це стилі. Знову стає до важкої праці, саме там, де він украй потрібний. Міністерство оборони, Рада національної безпеки і оборони України, участь у Мінській групі переговорників…

…Це він 2003 року підняв війська, щоб не допустити російського вторгнення на український острів Тузла.

Це його залізні аргументи і крицева твердість бісили російських переговорників, коли зустрічалися делегаціями в Мінському форматі.

Марчука боялися вороги, але навіть боячись та ненавидячи поважали. І це свята правда.

Таких Особистостей нам украй не вистачає! І тому так тяжко їх втрачати.