Відома з дитинства казка про триголового змія стала для нас реальністю. Центральною головою в цієї потвори є агресивна росія, а зліва й справа – Іран та Північна Корея.

Мілітаризм росії світ завжди оцінював більш-менш реалістично. Тим паче пострадянської росії, яка заграбастала мілітарну силу цілого СРСР і вже під новою вивіскою «дємократічєского государства» захланно набивала свої арсенали новим озброєнням. А от авторитарні режими союзників москви, теж надзвичайно агресивні та войовничі, світове співтовариство явно недооцінило. Більше того – Захід навіть пробував загравати з Іраном: ділився технологіями та зброєю, сподіваючись (таки марно) на геополітичний виграш. Північна Корея – окремішній мілітаризований паноптикум, коли головною небезпекою є вся голодна зомбована маса на чолі з патологічно хворим на манію величі диктатором.

Оті дві «пристяжні» зміїні голови виростали у силі на очах благополучної Європи, США та розслаблених багатством країн Близького Сходу. Щоправда вряди-годи Захід затівав з тими головами гру «в санкції», але ніхто не завадив цим монстрам і далі накопичувати новітнє озброєння та вдосконалювати смертоносні технології.

А тепер союз трьох навіжених постав реальною триголовою загрозою цивілізованому світовому порядку. І немає гарантії, що до цього кривавого тріумвірату з часом доєднаються четверта чи й п’ята голова. Хворих на вічне владарювання не бракує. А отже коло агресивних потвор може зростати. Вони вже точно не допустять у своїх лавах «розкольників-орбанів». Там дисципліна як у зеків – замішана на крові…

Маєш нагальний вибір, цивілізований світе: або реально гуртувати демократію, або тихо визнати зверхність автократії.

Безкарність росіянського шизофреніка – це зараза, що породжує нові злочини та паралізує міжнародне право. Китай спостерігає за поєдинком, аби за прикладом росії «демілітаризувати» і «денацифікувати» непоступливий Тайвань. Про підготовку до війни заговорив і Пхеньян. Для активізації спускового механізму їм бракує «переможного прикладу». І росія вистрибує з «портков», кладе десятками тисяч своїх ординців, аби стати таким прикладом.

А демократичні країни й досі вагаються. І досі не мають чіткої концепції – як здолати «триголового змія», що ладен на свій копил кроїти геополітичну карту. По живих народах. Досі у владних кабінетах Євросоюзу, Північноатлантичного альянсу снують беззубі мантри: «Аби ми не програли, але й не виграли». Слабка позиція. Дуже слабка! Є перемога, є поразка, є пауза між ними, яку можна назвати тимчасовим припиненням вогню чи замороженням конфлікту. Але це не заморозить геополітичних апетитів агресора. Друга світова війна мала б цього навчити.

Захід вичікує. Захід боїться російського атомного шантажу. Санкції, на які так сподівалися, зазнають фіаско. Бо виявилася вкрай недосконалими, якщо не яловими: через треті країни, за гроші, отримані у тих же європейців від проданої нафти й газу, рашисти купують практично все необхідне, включно з компонентами для виготовлення ракет.

Згуртованість європейських держав на початку вторгнення росіян в Україну у великій мірі залежала від США і конкретно – від президента Джона Байдена. Якщо його змінить на посту інший ймовірний кандидат – що тоді? Чи буде готова Європа витримувати дальші випробування основоположних принципів демократії, а чи покірно пустить до влади «друзів путіна»?