«Україна здавна славетна щедрими застіллями, салом, борщем, горілкою, шароварами, вишиванками, піснями та гопаками» – певно за такою «методичкою» опрацьовували вже екскерівництво Міністерства культури України, яке донедавна готове було виділити тридцять мільйонів кревних гривень на чергову бурлескно-шароварну оперу авторства шоумена та ведучого Юрія Горбунова. Не встиг збіднілий на комедійний дух аматор-«вуйко»  відспівати кремлівського диктатора – у палкій агонії «Похорону путіна» за участі ширвжиткового ексадника глави ОП, як за державні кошти вирішив освіжити інший образ – затятого «господарника» і ватажка «конкретної братви».  

Громадськість давно не бачила таких культуртрегерських кульбітів, такого лжемистецького свавілля і насильництва над українською культурою. Далебі, ще відтоді, коли жив-був образ недолугого, вузьколобого українця в контроверсійному дуеті Штепселя і Тарапуньки. Згадуючи нині, на 9-й рік війни, назву одного із совкових кінотворінь, в якому знімався цей дует «м’яких русифікаторів», «комедію» «Їхали ми, їхали», ми таки приїхали до старого образу телепня-малороса у персоні героя майбутнього серіалу «СМТ Інгулець» списаного з одіозного «тричі несудимого» кіровоградського аграрія, президента ФК «Інгулець» Олександра Поворознюка.

Штукатурний образ бравого бандита з простолюду, його відважне, густо замішане на матюччі правдорубство, схоже, палко причарували серце Горбунова, здоровий глузд відставного міністра культури Ткаченка. Та от притичина – не зуміли переконати прискіпливу громадськість у доцільності профінансувати виробництво сього химерного байопіка 30-ма мільйонами бюджетних гривень.

«Це нормально, що під час війни держава підтримує у тому числі й виробництво серіалів!», – гаряче запевняв Ткаченко усіх і вся за вісім годин до своєї драматичної відставки.

Нормально? Що ж нормального у нарочитому відбілюванні та романтизації історично ефемерного явища, апофеозу українського бандитизму та шахрайства? Чому цілому міністрові культури ввижається нормальним героїзувати цей виверт кримінального «бикування»?

Думка, що українському «культурному фронту» потрібні надпатріотичні, сардонічні вистави та серіали, щоб перемогти російську гідру в її дотичних горілчано-газових сюжетах і сенсах – це політичний монізм слабкодухості та безпорадності. Передовсвім такої інституції, як Міністерство культури. Тим паче, що «кримінальний патрет» героя «Інгульця» і культурна політика з патріотизмом у головах – це паралельні прямі, які не перетинаються навіть у вузьких сферах, обмежених комізмом Горбунова.

Серіал «Бандюган з Інгульця» за гумористичною складовою мало чим відрізняється від горбуновських «Скаженого весілля» чи ткаченківського «Останнього москаля». Новацією є хіба що воєнні реалії, але військові, справді гідні патріотичних серіалів у цьому твориві радше означено далеким тлом. А на авансцені – той-таки горбуновсько-ткаченківський шароварний та салоподібний дивакуватий українець – тепер в іпостасі місцевого фермера Олексія Паровоза за кличкою «Батя». Вже за йменням Юрій Горбунов прагне побудувати нетлінний у совдепії образ господарника, що попри власне беззаконня та корупцію вважається у народі «батьком-заступником».

Така собі «квартальна» травестія Робіна Гуда чи то пак Устима Кармалюка – це щоб не руйнувати у сьогочасних державців канонічні уявлення національної меншовартості українця.  Неважко уявити, що станеться з країною, коли її згребе до липких рук отака «поворознюківщина»? Розрахований на люмпенів пласт антикультури, дрібного міщанства та нахабної гримаси над українством. Відколи це стало вважатися патріотичним безславне плюндрування та хабарництво, вичавлене з кінця лиховісних 90-х? Відповідь проста: відтоді, коли влада стала служкою олігархату, коли виборець потяг у президенти «крєпкого хозяйстєнніка» Януковича.

Чи такі вже знекровлені наші культурні війська, які сприяють фільмуванню «санаторію «Нєзабудка» та подібного декадансу, що радше нагадує не колоритний українофільський борщ, а його потворні розбовтюхи – щі?

Втім, українцям недостатньо шпетити наявну культурну демагогію, щоб позбутися кайданок не тільки рашистського, а й провінційного поневолення. Те, що нівелює автентичну українську культуру, корелюється з природно аморфною політикою влади у сферах інформаційної політики та культури загалом і кінематографії зокрема. Коли очільники культури плутають кіно з кінологією, а тендери на виробництво кінопродукції виграють «свої люди». Ватага покручів у вишитих сорочках змагається за багатомільйонні бюджети держави. Це кіношне «фабрикування» нашим з вами коштом нагадує миномазайлівське «(…) подивіться ви на написи по других кінокартинах. Олива з мухами! Немов навмисне псують таку прекрасну, таку милозвучну мову».

Українців обурила химерія укриттів з овочерізками та барабанами, на які чиновництво потратило бюджетні мільйони, облаштування помпезних гербаріїв, стократні перекладання бруківки. Так, цього разу громада таки прискорила відставку міністра, втім, ця відставка більше схожа на кістку, кинуту збуреній суспільній думці. І якби завтра в якесь укриття придбали цимбали, боюся, це не стало б усеукраїнським шоком, якщо нашим органам влади «по цимбалах». В історії з новим горбуновським проєктом, здається, все усамобожилося. Сам ініціатор милостиво відмовився від державних мільйонів – шукатиме приватних спонсорів. Ексміністра, очевидно, його однопартійці теж без хлібного місця не залишать. А інші особливо й не постраждали: ані інгулецький Чіпка Варениченко, ні ОП, ні Кабмін. Кажуть, і люди задоволені. Не ті, хто під рідним стягом проливає кров за нашу свободу. Ті, кого захищають, хто «втомився», хто прагне «миру і спокою», «так, як було»: дивана, харчу і телевізійних розваг.