Першотравневим досвітком 1945 року над куполом Рейхстагу, парламентом Німеччини, з’явивилося знамено 150 стрілецької дивізії першого Білоруського фронту, яке увійшло в історію, як Прапор Перемоги. Правда, днем раніше радянське радіо вже повідомляло про його підняття, але в ефір потрапила неперевірена інформація. Першого травня полотнище прикріпили біля кінної скульптури на фронтоні, а на купол перенесли  наступного дня.

З дитинства ми пам’ятаємо, що Прапор Перемоги підняли росіянин Єгоров і грузин Кантарія. За радянських часів, коли по-особливому пишалися Перемогою над фашистською Німеччиною, зі списку героїв-прапороносців викреслили українця лейтенанта Олексія Береста. Він не просто був третім. Олексій Берест кількома годинами раніше зі своєю групою вже побував на даху Рейхстагу. Слідом ще дві групи встановлювали свої прапори. Але вони були, так би мовити, неофіційними, а тому подвигів солдати начебто  і не звершували. Що відбувалося під час штурму, якою ціною було заплачено за бажання виконати наказ «будь-що і якшайшвидше встановити правильний прапор» – горлопанів-міфотворців не цікавить. Важливо, що його підняв  від головного народу-переможця росіянин, і що при цьому був представник Грузії, одного роду-племені з правителем Радянського Союзу Джуґашвілі-Сталіним.

Але на рахунку Олексія Береста не тільки два прапори над німецьким Рейхстагом. Разом зі своїм комбатом Степаном Неустроєвим він вів перемовини про капітуляцію з комендантом будівлі. Лейтенант був статним військовим, його для вигляду переодягли полковником.

У Радянському Союзі Олексію Бересту й іншим героям забороняли говорити правду. Берест жив у Ростові, загинув у брежнєвський  час, коли множили переможні міфи, – герой кинувся рятувати незнайому дівчинку з-під поїзда. Сьогодні правда про нього пробивається і в Росії, але  роблять це своєрідно, намагаючись виправдати старі міфи. Мовляв, штурмових груп, яким вручали прапори для встановлення, було кілька, бійці виконували завдання, як могли, кріпили прапори на колонах, виставляли з вікон, а перші, поставлені на даху Рейхстагу, були знищені вогнем ворога. Але хіба це применшує подвиг?! Назвіть імена  усіх героїв і нагородіть за мужність, відновіть справедливість хоча б після їхньої смерті! Але справедливість російській пропаганді не потрібна. Головне, що «наш» серп-молот переміг «їхню»  свастику. Головне – символи, знаки, а не люди, хай і герої. Український закон про декомунізацію  покликаний розвіяти з нашої історичної пам’яті ідеологічний туман. За червоними прапорами зі свастиками і зірками повинні побачити людей.

За Прапор Перемоги звання  Героя Радянського Союзу були удостоєні  капітани Степан Неустроев і Василь Давидов, старший лейтенант Костянтин Самсонов, сержант Михайло Єгоров і молодший сержант Мелітон Кантарія. Кажуть, що Жуков особисто викреслив прізвище Береста з нагородного списку – його подвиг «понизили» до ордена Червоного Прапора. Берест значився політруком, що комуністу Георгію Жукову категорично не подобалося. Коли Жуков  клопотав про нагородження «двадцяти восьми панфіловців», за придуману підбиту армаду німецьких танків, тоді не вагався. Не намагався  відновити справедливість пізніше, коли стала відома правда, коли серед нагороджених «панфіловців» виявилися аж геть не герої …

Правду в Росії не люблять, вона заважає відроджувати сталінізм, вона заважає перетворювати людей в коліщатка і гвинтики нової тоталітарної машини Путіна. А якщо про подвиг Береста згадують, то тільки для того, щоб нагромадити нову неправду, тепер уже про Україну. Ось що писало російське «Военное обозрение», презентуючи свою розповідь про Олексія Береста: «Сьогодні на Україні стало модним звертатися до нового, вигаданого київською пропагандою, образу « національних героїв ». До числа «героїв України» зараховують відвертих нацистів, зрадників, активістів сумнівних націоналістичних організацій ». Насправді, не в Росії, а в незалежній Україні Олексію Бересту присвоєно звання Героя, про нього написано безліч статей, знято фільм. Про нього пам’ятають не для «галочки», не для використання в пропагандистській війні.

Гаразд, ім’я Олексія Береста незаслужено  затерли  офіціозні підбрехачі, але ось Мелітон Кантарія – його в Росії добре знають! Після конфлікту в Абхазії, коли туди прийшов «русскій мір», Мелітон і переїхав до Москви. Родичі згадують, що в останній рік  життя ветерану довелося нелегко – оббивав пороги чиновників. Щоб отримати статус біженця доводив, що він «саме той Кантарія», тільки без документів. Поневіряння по кабінетах російських чиновників-патріотів підкосили здоров’я Героя …

Червоний прапор став символом перемоги народів Радянського Союзу та світу над гітлерівським фашизмом. Сьогодні наші прапори пофарбовані в синьо-жовті кольори перемог над путліревским рaшизмом. Ворожі снайпери щодня намагалися зрізати прапор України над вежею Донецького аеропорту. Але завжди на зміну «убитому» гордо приходило «живе» полотнище! Як в солдатському строю.

– В останній день жовтня я зі своєю п’ятою ротою став «кіборгом»  – захисником Донецького аеропорту, – розповідав Тарас Коваль, колишній розвідник 95-ї аеромобільної бригади. – А вже другого листопада з товаришем Феліксом Козинським вогнем прикривали хлопців з 74-го розвідбату. У них було зшите синьо-жовте полотнище з написом «Рокитне». І незабаром воно з’явилося над терміналом. Це був шостий прапор над аеропортом. Начебто нічого особливого. Скільки таких прапорів ми тримали в руках і в мирний час, під час Майдану! Але сьогодні це був прапор нашої Перемоги. З таких перемог і складеться великий український прапор праведної Перемоги! Ми ставимо НАШ прапор, ми говоримо ворогові: ми тут, тут Україна!

Щоб вибити героїв-«кіборгів» з аеропорту, донецьким «шахтарям» і «трактористам», як назвав воюючу армію бойовиків Володимир Путін, потрібна була підтримка російської артилерії, танків, регулярної армії і частин спецназу. Потрібно було стерти з донецької землі аеропорт, перетворивши його в могилу героїв.

Ми звільнимо нашу землю, ми відбудуємо наші міста, ми піднімемо над ними наші прапори. Прапори Перемоги і Миру: синього неба і золотої пшениці…