Вагон сіпнуло, під нами щось задеренчало – електричка, погойдуючись, як віз на вибоїнах, набирала хід. Місць вистачало, пасажири розсілися де заманеться. Я задивився у вікно. Останнім це скло мив, мабуть, минулорічний дощ. За вікном миготіли сірі «замурзані» дерева – весняна зелень ще не встигла їх рясно освіжити своїми бризками. Хряпнули двері, цугом попленталися коробейники.

–  Пушкін, «Капітанская дочь» і другіє інтєрєсниє стійкі!.. –  рекламувала  тітонька, силкуючись перекричати стукітливі вагонні колеса.

– Прохолодні напої!.. Пиво, мінеральна вода!.. – дядько за нею, з клунком через плече, говорив неголосно, але його хрипкий бас,  густий, наче темне з піняве пиво, розливався  вагоном.

– Останнє распісаніє електричок!.. Дві гривні!..

Я згадав про книжку київського публіциста Сергія Тихого «Перемагають лише переможці», до якої ніяк не доходили руки – взяв із собою, може, почитаю дорогою. На титулці автор так подав зміст: «Книга про те, що українцям час змінюватись». Розгорнув…

– Супермакет на колесах, – байдуже буркнув сусід навпроти. Схоже, він поспішав на електричку,  бо вкотре тернув по лобі хустинкою, збиваючи піт, але плескатого картуза так і не зняв.

– Посиджу, перечекаю, – огрядна тітонька гепнула свої бебехи і вмостилася через прохід одразу на двох пасажирських місцях. Її картаті сумки вивертали позв’язувані пачками яскраві пакетики насіння – теж пересувний ларьок.

– Ви чули? Він його викликав на дебати. Сказав,  щоб прийшов на стадіон, щоб перед камерами,.. перед людьми. Нехай його люди питають, – озвалася до всіх і ні до кого огрядна.

– Хто кого викликав? – співрозмовник знайшовся одразу: десь із-за спини, чоловічий голос.. 

– Зеленський Порошенка викликав. І дав 24 години на відповідь. А той досі думає…

– Ви, мабуть, зранку дома не були, все базарюєте. Радіва не чули. Порошенко сказав, що готовий де завгодно, аби Зеленський прийшов.

– А що йому боятися? Зеленський Порошенка засміє.

– Ото тіко й уміє він шуткувати. Ні одного путнього слова від нього ще не чули…

Огрядна промовчала. Схоже, сподівалася на одностайну підтримку «свого» кандидата.

– А чьо? Зелєнскій мальчік умний. У нєго юрідіческій унівєрсітєт с отлічієм.

– Та там усі з дипломами. Уже ж був проффесор, треба академіка…  Красний діплом не проходить.

До розмови, як метелики до вогню, зліталися різні голоси. Книжка так і лежала розгорнутою у мене на колінах.

– Треба молодих. У них мозги кращі.

– Так Порошенко на восьми язиках балакає, – хтось кинув з притиском на «вісім». Усі зрозуміли: якщо стільки знає мов, то розумний.

Стрілка розмови танцювала наче на компасі .

– Розумний, тільки для себе. За год став багатшим у сто разів. Був мільйон, а  стало сто…

Стрілка поповзла до літери «З».

– Так не вкрав же. Ви ж ті гроші йому й принесли. Шоколадки любите, торти купуєте.

– Один торт на рік. Зеленський виграє – ще один куплю. Буде два, але не сто!

Стрілка знову загойдалася. Вагон теж гойднуло, гупнули двері, потягло смородом.

– Звідки воно воняє? – наморщила носа огрядна.

– Туалет у нашому вагоні…

– А що той Порошенко зробив? Он у Верховній Раді один депутат за тридцятьох натискає кнопки. Трьох оставить, триста розігнать,  що тут не ясно…

Розмова знову скочила в набиту колію.

– Правильно! Як у Швейцарії. Там тільки вісім депутатів – знаю точно. Через те й живуть, що не годують дармоїдів.

– А то ж наші пенсії, наша медицина…

– Стиць-гриць, при чім тут Порошенко? Кількість депутатів записана в Конституції, а Конституцію приймають депутати. Вони себе не обріжуть.

Говорило уже піввагона, кожен за своє. Стрілка як навіжена сікалася то до «З», то до «П»…

– Коли ж воно краще буде?

– Краще буде, тоді, як повмирають такі, як ми. Ті, хто думає по-совєцькому…

Стрілка завмерла.

– Ех, була б на дебатах Юлька, вона б їм показала!

– Це та, яка бідося? Кожен день то сумочку, то плаття нове показує. І не за тисячу гривень. Мою жінку до білого калєнія доводить.

– А я й кажу: треба молодих. У них мозги краще працюють. А, якщо чогось не знають, то знайдуть тих,  хто знає. Хто вміє і підкаже.

– Так нащо такий президент? Знову біля одного триста ротів?

– Ви хоч що кажіть, а буде Зеленський! Треба нового.

Огрядна сказала, як припечатала.

– Б`юся  об заклад, що виграє Порошенко! – у розмову вдерся новий задерикуватий голос. То вже була не крапка – знак оклику. – Ну, готовий на будь-яку суму…

Ніхто закладатися не став. Електричка уповільнювала біг. Динамік зашипів і булькнув. Кінцева. Прощалися як давні знайомі.

– Всього харошого!

– Зустрінемося, договоримо…

З вагона виходили неспішно. Не виходили – поважно викочувалися. У тамбурі нас проводжав розчахнутою пащею вагонний туалет: унітаз давно не митий, на підлозі затоптане харкотиння.

– Ну й смердить!

Останньою бухнула на перон картаті сумаки огрядна жіночка.

… Приїхали міністри і депутати. Ба,  президенти з челядниками! І жодного – прибиральника. До «переможців» Сергія Тихого руки знову не дійшли. Тільки  встиг його коротеньку передмову-звернення до читачів ухопити оком. Але воно варте того, щоб прочитати кожному пасажиру кожної «президентської» електрички. «Співвітчизникам, яким ще хочеться пожити. Просто – пожити, скільки Бог дасть, без нескінченного очікування вікопомних самітів і доленосних виборів; без пекучого сорому за своїх, бо немає для того приводів, і без пекельної ненависті  до чужих, бо немає в тому потреби. Просто пожити в державі, яка зветься Україною – в такій, яка хоч трохи схожа на ту, про яку мріяли і мріємо. Я навіть ладен тост національний змінити (тимчасово!): не «Будьмо!» – а «Дочекаймося!».