«Banderoviec eb*ny». Це я. В очах п’яного поляка, який виказав це мені телефоном о першій годині ночі.
За пів години до того ми з ним побилися, і він мені волав «sperdalaj na Ukraine!».

«Напевне ж ти, хлопче, таки зачепив нещасного п’яничку, –  подумає хтось. – Може, навіть покепкував з його гонору чи патріотизму: згадав Бандеру, «волинську різню»,  доточив образливі рими до прізвища Пілсудський». Ні, доскіпливий читачу, цього й поряд не стояло! За 5 хвилин до бійки я лише попросив людину не волати опівночі під моїми вікнами.

Побутові конфлікти – явище стандартне, постійне та більшістю своєю геть нецікаве. Навіть така їхня «прикраса», як оковита, загалом нового нічого не додає, окрім підвищеної ймовірності летального закінчення суперечки. Писати про це – означає вчепити на себе бутафорський вінець «безжурналістя» і після закінчення університету проситися на працю туди, де моляться на рубрику «Зіркові плітки». Але у цьому випадку зачепили моє найдорожче – Тризуб на ID-картці, тому вважаю, що ситуація варта розголосу.

Поляки на початку повномасштабного вторгнення найбільше допомогли українським біженцям серед усіх «хост»-країн. Невідомо, чи зіграла людяність, чи страх за свої найбільші в тілі м’язи, чи історична ненависть до росіян – схильний думати, що все разом. Низалися місяці-роки війни – і потроху мінялася оптика. Почалося все з цілком логічного звернення до українських переселенців шукати роботу: польська «господарка», звісно,  не спроможна забезпечити таку кількість біженців. Але поступово претензії до українців наростають: уже кожен п’ятий поляк вважає, що наші люди спричинюють повільне зростання заробітної  плати і навіть множать безробіття. Так в умовах глобальної загрози рашистської окупації шириться небезпечне засліплення. І шашіль нетолерантності точить згуртованість двох слов’янських народів перед спільним історичним ворогом.

Безумовно, серед поляків багато адекватних людей з критичним мисленням. Як співробітники вони вбачають у своїх українських колегах або підлеглих не об’єкт спихання своїх-таки обов’язків за мінімальну оплату, а вартісних, фахових, сумлінних працівників, які добре знають свою справу. Проте часто погоду роблять – не вони, а сформований прошарок «кровосісів». Так, на початках повномасштабної війни в Україні вони принишкли, поховали язики у гузна. Але з плином часу оговталися, знову взялися перебирати слово у суспільному просторі. З тих слів, для прикладу, склалося «туманопускання» польських експертів про те, чия ж таки ракета залетіла до Польщі –  сил української ППО чи російська. І протести «фермерів» на кордоні, і риторика деяких міністрів з кабінету Моравецького, що у надмірному прагненні сподобатися виборцям, балансували між націоналізмом та нацизмом, і навіть кілька разів провалювалася у твань останнього. Таких людей свідомі поляки лагідно звуть «пісяки». Смішно, лаконічно, не вельми й грубо. Насправді ж це прізвисько стосується прибічників партії «Право і справедливість» (ПіС), хоча й доволі недвозначно натякає на те, що замість крові живить мозок цього електорату.

Типологічно описати «пісяка» доволі просто: обожнює Пілсудського, у діалозі з українцями не йме віри жодному слову про війну, мріє, щоб усі наші біженці таки «spierdolili na Ukraine», а його любов до Польщі вимірюється винятково в російських рублях, отриманих «на конто». В головах багатьох із цього «виборчого пулу» – датчик патріотизму, який зашкалює лише тоді, коли «пісяк» перетинає кордон з Польщею та їде на заробітки в Німеччину. Там він робить все те, що приписує у Польщі на п’яну голову українським працівникам: цілує згадані найбільші м’язи, робить різного штибу брудну роботу та принижується заради кількох додаткових євро.

З представником цієї «когорти людової», що плюється на Туска та плаче за Качинським (Ярославом, не Лехом), мене й звела доля. Хамуватий молодик з непевною позицією щодо росії на ім’я Матеуш. Відкритих конфліктів чи сутичок у нас з ним доти не було, інколи й допомагали один одному, а його двоюрідний брат навіть зізнавався мені у «коханні до всіх українців» (приблизно ж у такому стані, в якому Матеуш намагався мене вдарити). Загалом, нічого не натякало ні на міцніші дружні стосунки, ні на ворогування.  Матеуш працює на власника мешкання, де я проживаю, і його дратувало, коли я скаржився йому на раптовість, неякісність та несанкціонованість певних будівельних робіт, які він проводив на моєму подвір’ї.  А я замислювався кожного разу, коли його колеги-поляки у розмові зі мною казали, що «треба вбивати росіян, тисніть їх до москви», а Матеуш, мов хлопчик на першому побаченні, стояв збоку и длубав пальчиком ноги земельку.

І от у його «пісяцькій» душі, очевидячки, доспіло те прозріння – «це ж українці у всьому винні! Через них війна! Чого цей український клоун їздить і клянчить зброю? Чого українські біженці забирають робочі місця у польського брата? Мало їм Польщі, вони і в Німеччині їх відбирають!». Зрештою це злотворне осяяння змішалося із зеленим змієм «зубровки» і дало волю кулакам у мене на ґанку. Через відповідну кондицію прицілювався він довше та частіше, ніж намагався бити, тому тієї ночі «Ще не вмерла України…» перемогла «Jeszcze Polska nie zginęła».

Та не встиг я відкрити пляшку шампанського, аби одсвяткувати «позиційну перемогу», як мені зателефонував Матеуш. Чесно кажучи, я думав, буде просити вибачення за свою поведінку, але на мене чекало повторення вже добре знайомих обзивань, прокльонів та побажань, з яких почав цю розповідь. Як він пізніше пояснював комусь у нашому німецькому селі: «Ні, ну а чого він? Я тут вже 8 років, він і трох не прожив, і ще буде командувати».

Комізм ситуації, у якій польський заробітчанин кричить українському біженцю, аби він, клятий приїжджий, зйо… повертався з Німеччини в Україну, зашкалює, хоча у підсумку чомусь не смішно.

Не маю жодного наміру обкалювати поляків чи, крий Боже, розпалити ворожнечу. Справедливості заради, через місяць після цієї гнилої дискусії я зустрів чудових людей із білими орлами в серцях, які ненавидять росію, радіють арештам «пісяків» та очищенню Польщі від шокуючих масштабів корупції та бюрократії, виплоджених саме тоді, коли партія «Право і справедливсть» заправляла у польському сеймі.

Втім, ця ситуація та моя розповідь про неї має нагадувати.

У відомому вірші «Никогда мы не будем братьями» відсутня країна звернення, а роза українофобських вітрів, насправді, часами навдивовижу пропорційна з північно-східного та північно-західного боків. Й, очевидно, варто пам’ятати: партнерство – так, добросусідство – з дорогою душею, дипломатична дружба – залюбки, але «ни по родине, ни по матери» ми не лише з росіянами.