Війна демаскує і розсекречує. Лише тепер побачили справжні обличчя багатьох друзів та знайомих.Тому деякі з них вже колишні. Кумири мільйонів стали ніким. А ті, кого хейтили, в очах мільйонів стали героями. Маски спали. Кожен отримав досвід. Шкода, що саме такою ціною. Жаль невимовний, що для усвідомлення цінності життя дивимося у вічі смерті. Для кожного українця війна стала своєрідним пробудженням.

Пробудження патріотизму. Дотепер геть не всяк міг назвати себе патріотом України, і взагалі пояснити, що уособлює в собі таке явище як патріотизм. А тепер сотні тисяч українців виплекали це почуття у своєму серці.

Пробудження національної свідомості. У когось відбулася тотальна зміна моральних поглядів, норм поведінки, ціннісних орієнтирів та ідеалів. Ставлення до нашої історії та культури стало іншим: набагато глибшим, усвідомленішим.

Пробудження героїзму. З перших днів війни і донині стоять довгі черги з охочих вступити до ЗСУ чи тероборони. Сподобалась жартівлива фраза, яка точно описує пробудження героїзму нашого народу: «Як служити – то всі хворі. А як воювати – то всі здорові!». Волонтери, без яких тепер, зрозуміло,неможливо протистояти ворогу, також наші герої. Ті, хто перераховує кошти для ЗСУ, – герої. Ті, хто поширює важливу інформацію і веде бій на інформаційному фронті, – герої.

Пробудження політичної свідомості. Згадайте, скільки ваших знайомих до війни називало себе «аполітичними». Проте аполітичність в умовах воєнного стану – це щось аномальне. Тепер аполітичність трактують як збайдужіння до всього, що відбувається довкола, до власного життя, до свого майбутнього… Політика ґрунтовно проникла в кожну сферу життя українців. Людина, яка не має власних політичних поглядів, тепер просто несформована, неосвічена, не-соціальна особа.

Пробудження любові до вітчизни. Молодь мріяла виїхати з України, не бачила перспектив розвитку на батьківщині, марила Європою. Сьогодні та ж сама молодь як ніколи мріє про спокійне життя на Батьківщині і готова після війни підіймати її з руїн.

Пробудження страху. З’явився страх втратити рідних, коханих, друзів. Страх більше ніколи не зустрітися з тим, з ким розлучила війна. Страх втратити домівку чи ніколи більше не повернутися до рідного міста. Страх позбутися шансу на щасливе майбутнє. Страх ночі. Страх гучного виття сирен. Страх людей.

Пробудження ненависті. Після подій у Бучі, Ірпені, Маріуполі, Бородянці, Чернігові зрозуміли: не один путін та російська влада в усьому винні. Обстріли мирних жителів, знищення машин з малечею, ґвалтування дітей та жінок, розчленування тварин, мінування гуманітарних коридорів, мародерство та крадіжки – це свідомий вибір, а не накази. Кожен російський військовий – це просто потвора, яка не має права на життя. Українці ніколи і нізащо не пробачать те, що вчинили росіяни. В наших серцях зародилася ненависть до цілої нації.

Пробудження русофобії. Відтепер ніколи не назвемо російський народ братнім. Все більше російськомовних українців відрікається від мови окупанта, переходить на українську, відмовляються споживати російськомовний контент та продукти. Все, що залишається якось пов’язаним з ворогом, стає ненависним. І після всього, що українці пережили за ці роки війни, – це цілком природно.

Відбулося національне пробудження. Шкода, що для цього потрібна була війна…