Якщо будете у верхів’ях Ужанської долини, обов’язково завітайте до села Стужиця. Тут, на Закарпатській Лемківщині, ростуть два знаменитих дерева – Дідо-дуб і Дуб Чемпіон. Віком 1300 і 1200 років, вони вважаються найстаршими в Україні.

Це володіння Ужанського національного природного парку. Створення його, як і низки інших національних природних і регіональних ландшафтних парків на заході України, науково обґрунтував знаний геоботанік, доктор біологічних наук, професор Степан Михайлович Стойко. 

Гарні дерева

Степан Михайлович прожив ціле століття. Може й тому, що від початку наукової діяльності вивчав могутні вікові дуби. Не раз ми спілкувалися з ним під кронами стужицьких зелених велетів.

До дуба у багатьох народів ставляться з особливим пошанівком. Недаремно його вважають найкрасивішим деревом. Латиною дуб так і називається Quercus (кверкус), від кельтських слів «quer» – «гарний» і «cuez» – «дерево».

Минув рік, як Степан Михайлович пішов у засвіти. Під зеленим склепінням тисячолітнього велета тепер згадуємо про нього, удвох з Олександром Кагалом, його учнем і послідовником, очільником заснованого Степаном Стойком відділу охорони природних екосистем Інституту екології Карпат НАН України.

– Якоюсь мірою це символічно: довгожитель і дуби, – розмірковує Кагало, оглядаючи прадавнє дерево, яке вже у часи володарювання на цих теренах князя Лаборця було двохсотлітнім дубом. – Ще аспірантом, починаючи свою наукову діяльність, Степан Михайлович знайшов на території Закарпаття три нових для флори України види дуба роду Querсus. Потім це відобразилося на його загальних наукових інтересах – його наукова діяльність також стосувалася тих лісів, де домінує дуб. У 1969 році Степан Стойко захистив докторську дисертацію на тему «Дубові ліси Карпатської гірської системи». Дослідження було таким глибоким, що навіть через пів століття за його результатами видано монографію «Дубові ліси Карпат». Книжка користується величезним попитом і авторитетом в науковому суспільстві не тільки України, а й Європи загалом.

Оглядаємо гігантську нішу-дупло Дуба Чемпіона. Подейкують, у радянські часи в цьому природному прихисткові місцеві самогонники облаштували гуральню. Сільська влада, тутешні міліціянти і прикордонники паче державної та військової таємниць оберігали цей «секрет» старого дуба.

Стужиця

Попрощавшись з дубами як з давніми знайомими, подумки пообіцявши знову сюди повернутися, прямуємо на околицю села до лісництва. Як тепер його кличуть – Новостужицького ПНДВ (природоохоронного науково-дослідного відділення) Ужанського національного природного парку.

– Обставини і потреби для розвитку науки і природоохоронної справи України згодом змусили Степана Михайловича відійти від тих досліджень, – веде розповідь Олександр Кагало. – Він зосередився на проблемах збереження, територіальної охорони природи. І зрештою сформулював оригінальну концепцію, став основоположником інтегральної природоохоронної науки – геосозології.

Розмова точиться вже у лісництві, на березі кришталево-прозорого потоку Стужиця. Ці місця дуже любив професор Стойко.

«Потік, від якого називається і ця місцевість і населений пункт – Стужиця. Бачите, потік сріблясто-чистий, тому що ліси зберігають його витік. Якби вони були зрубані, ми б не мали такої чистої водички», – розповідав Степан Михайлович нам з оператором Володимиром Пелешком під час зйомок стрічки-монологу «Сеньйор».

Тоді, у червні 2008 року, дивлячись на високу, але вже згорблену під вагою років поставу професора, коли він обходив довкола місцевий рибник-ставок, пригадував його розповіді про службу у мадярській кінній артилерії. Уявляв його струнким статним леґенем: отак одним махом заскакує на коня, який в упряжці, тягнучи гармату, чвалом мчить повз нього…

Букові і ялицеві праліси – особлива наукова, природоохоронна цінність Ужанської долини. Саме з їхньої охорони починається історія національного парку: ще за часів Австро-Угорської імперії, на початку минулого століття, тут заснували резерват. Назву йому дав потік Стужиця. У 30-ті роки, за часів панування Чехословаччини, і за радянської доби значно розширили заповідний заказник.

Молода незалежна Українська держава не лише розширила територію заповідання, а й підвищила її природоохоронний статус. Спершу 1995 року на базі ландшафтного заказника «Стужиця» створили однойменний регіональний ландшафтний парк, а 1999-го його збагатили землями у верхів’ях Ужа. Відтоді заповідна територія охоплює понад 39 тисяч гектарів і має статус національного природного парку.

І хоча парк тепер носить назву «Ужанський», а центральний офіс розташований у Великому Березному, його серцем, основою заповідного ядра, так і залишається урочище Стужиця.

«Вчений доти молодий, поки живе майбутнім»

– Урочище Стужиця – особливе, де можна згадати про нашого вчителя, наставника – Степана Михайловича Стойка, – долучається до розмови доцент Географічного факультету Львівського національного університету, геоморфолог Володимир Шушняк. – Довгий час Степан Михайлович опікувався цим заказником, потім створенням регіонального ландшафтного парку «Стужиця», Ужанського національного природного парку.

– Познайомився зі Степаном Михайловичем ще коли був молодим ученим, – згадує Володимир Шушняк. – Мені тоді було років 30, а Степану Михайловичу – 60. Я спеціально прийшов до нього у відділ охорони природних екосистем і попросив книжку Дейла. Мені вона була необхідна, але ж це раритетне видання, побачило світ під час війни у 1941-42 роках. Проте Степан Михайлович її одразу знайшов і мені, людині, яку практично не знав, дав почитати.

Потім разом зі Степаном Михайловичем створювали міжнародний трилатеральний біосферний резерват «Східні Карпати», один із перших у світі. 

І працювали над монографією «Ужанський національний парк», я – як технічний редактор. Коли ж Степан Михайлович святкував своє сторіччя, він був автором понад 300 наукових праць.

– Якою людиною був Степан Стойко?

– Якщо є таке поняття «людина добра» – це про Степана Михайловича, якщо вчений толерантний – це про Степана Михайловича, якщо вчений принциповий – це про Степана Михайловича. Він любив жартувати, був простим у спілкуванні. Згадую, як колись його дружина Ольга Василівна зателефонувала мені і каже: «Пане Володимире, ви мого старого не бачили, бо його немає вдома». Я захвилювався, телефоную до колеги, директора Ужанського національного парку Василя Копача, а він каже: «Володю, не переживай, професор зараз сидить в нас на веранді, п’є каву і дивиться на бескид». Ольга Василівна була здивована, як він у 90 років добрався зі Львова до Стужиці.

Завжди пам’ятатиму вислів професора Стойка: «Вчений доти молодий, поки живе майбутнім. Якщо вчений живе минулим, його треба відправляти на пенсію». Ці золоті слова я говорю своїм студентам. Степан Михайлович є прикладом для мене і для молоді.

Спогад про вчителя

– Перша наша зустріч зі Степаном Михайловичем відбулась у 1985 році, – снує нитку споминів Олександр Кагало. – Це стосувалося моєї біографії. Тоді він надзвичайно делікатно, інтелігентно дав мені зрозуміти, що думка про мене керівництва університету для нього не має жодного значення. Він казав: «Я знаю вас як студента, знаю відгуки про вашу дипломну роботу, і для мене ви важливі у відділі. А чому ви опинилися у відділі, то можливо коли-небудь від мене дізнаєтесь».

– Тільки завдяки Степану Михайловичу я потрапив у тодішнє львівське відділення Інституту ботаніки АН України. Пригадується наша перша спільна експедиція у 1986 році. Це була велика оглядова інвентаризаційна експедиція Закарпаттям – від Ужгорода до Свидовця: шукали цікаві природні об’єкти для можливого заповідання. Потім, коли я став керівником відділу, створеного Степаном Михайловичем, впоряджаючи експедиції, неодноразово згадував оту нашу поїздку, орієнтувався на ці організаційні засади. Все має бути передбачено наперед: ночівля, харчування, транспорт… Чіткість експедиції 86-го року мене вразила. Звичайно, на Закарпатті велику роль відігравав авторитет Степана Михайловича. До нього постійно приїжджали лісівники за порадами, – Степан Михайлович добре знався на лісовому господарстві. Зокрема, Карпатської гірської системи. Я багато чого зрозумів в тій технології, багато чого взяв з того досвіду, за що надзвичайно йому вдячний.

Він був неординарною особистістю. Не знаю жодної людини, до якої Степан Михайлович звертався б на «ти». Навіть з найближчими друзями і колегами він завжди був на «ви».

Мав дар передбачати: відділ, створений ним 1970 року у складі природознавчого музею, не міняв своєї назви впродовж пів століття. В жовтні минулого року мали святкувати наше 50-річчя, але смерть професора Стойка змусила перенести врочистості. Нині готуємо книжку «Відділ охорони природних екосистем»: там висвітлимо наші доробки і перспективи, які передбачав Степан Михайлович Стойко. Він був неординарним учителем. Ніколи не нав’язував своєї думки, але людина сама доходила висновку, що його поради найоптимальніші. І приймаючи самостійне рішення, іноді навіть не замислювалася, що користується порадами вчителя…

Вічний Сеньйор

Після виходу 2010 року фільму «Сеньйор», представленого у Львові на врочистостях з нагоди 90-річчя Степана Стойка, наше спілкування мало продовження. І що ближчав його столітній рубіж, то чіткіше вимальовувалася ідея створення нового фільму.

За десятиліття зйомок стрічалися на Закарпатті, на батьківщині Сеньйора, але здебільшого у Львові.

На жаль, робота над цією документальною стрічкою триває дотепер.

По-доброму заздрю колегам, які мали щастя вчитися у професора Стойка – студентами чи аспірантами. Але вдячний долі, що дозволила брати уроки добра, оптимізму, шляхетної щирості, любові до природи і людей, поваги до співрозмовника у яскравого Сеньйора львівської професури – Степана Михайловича Стойка…

Рік тому, 16 жовтня, писав інтерв’ю зі 100-річним професором Стойком. 

Потому, вже традиційно, була щира бесіда, гостина на кухні. Лунали тости і дезидерати щасливої дороги у творчій подорожі на Закарпаття. На прощання Степан Михайлович зичив довгих років життя, брати приклад з нього у плідному і змістовному довголітті.

Мабуть, на відміну від мене, столітній патріарх української науки вже знав, що це наша остання зустріч. За 6 днів потому Степан Стойко відійшов у засвіти…