Віват Сеньйор!

Понад пів року минуло відтоді, як у статечному львівському Будинку вчених віншували зі столітнім ювілеєм патріарха української науки геоботаніка професора Степана Стойка. І ось у жовтні ми знову стрілися з ним у його затишній квартирі.

Зазираю в окуляр камери, аби контролювати «картинку». Та навіть неозброєним оком помітно, як змінився Сеньйор. Вже не ходить, спираючись на ходунки, а пересувається на візочку; відчувається, як важко йому говорити. Але думка, хід розмови такі ж чіткі і послідовні, як і багато років тому, коли учні Степана Михайловича нас познайомили. І ще погляд. Характерний, «стойківський»…

Його молодші колеги розповідали про нього із захватом: вчений-геоботанік міжнародного рівня, учень академіка Петра Погребняка, Степан Стойко зажив неабиякого авторитету на наукових обґрунтуваннях, створенні заповідних територій Українських Карпат, Полісся, Розточчя. А ще ж він вельми цікавий оповідач і чудова чуйна людина, котрого люблять учні-науковці, обожнюють студенти.

Ще у далекі п’ятдесяті роки минулого століття, коли ліс розглядався лише як «ресурс» післявоєнного народного господарства, тоді молодий науковець і практик-лісівник Степан Стойко (бо до аспірантури довелося попрацювати й лісничим у рідному Закарпатті) порушив питання збереження пралісів.

І ось наша перша зустріч. Високий, статний, шляхетної постави, хоча вже трохи зігнений вагою років. Потому, коли Степан Михайлович оповідав, як воякою в кінній артилерії угорської армії легко застрибував на коня гарматної упряжки, що навскач проносилася повз їхній артилерійський розрахунок, уявляв, яким він був хвацьким леґенем. Але найбільше тоді мене вразив його погляд: пронизливий і водночас добрий. Коли очі спалахували яскравими іскорками допитливості, інтересу, лукавої іронії…

Потім мали чимало зустрічей, цікавих розмов. Він завжди підкупав характерною для справжнього інтелігента демократичною манерою спілкування – з доброзичливою повагою, але без панібратства. «Я вже сеньйор», – казав він про себе. І мимоволі підказав назву для фільму-монологу, знятого нами до 90-річчя професора.

А цієї осінньої зустрічі 2020 року знімаю черговий епізод до фільму «Століття Сеньйора». Робота триває вже 10 років, – час од часу записуємо його думки, спомини, бачення майбутнього.

«Мусимо думати на перспективу»

– Природа або біосфера – явище глобальне і треба думати про збереження всієї біосфери, – веде мову Степан Михайлович. – Я обґрунтував, які є небезпечні процеси у біосфері. Перше – глобальне потепління. Друге – збіднення біологічного різноманіття, 10% флори і фауни включено до Червоної книги. Зафіксовано, що в деяких індустріально розвинених країнах вже зникло по 5-6% флори й фауни. Нині стоїть питання зберегти природне середовище на міжнародному рівні. Для цього створюється мережа біосферних заповідників, які закордоном називають біосферними резерватами. Їх уже більше, ніж національних парків.

– Тобто заповідання у світовому масштабі – це стратегічно безпековий чинник?

– У зв’язку з незворотними процесами, які маємо у світі, кожна країна обґрунтовує стратегію дальшого розвитку заповідної справи, екологічну стратегію збереження природи як такої. Йдеться про перспективний план сталого розвитку, зрівноваженого соціально-економічного розвитку, щоб поступово, адекватно трансформувати економіку до глобальних змін.

– А в Україні?

– Проблема надважлива і для України. Академія наук разом з Урядом, Міндовкілля мусять обґрунтувати екологічну стратегію розвитку в зв’язку з глобальними змінами у біосфері. Бо, на жаль, такої стратегії немає.

У програмі для України рекомендував би виділити певні напрями. Україна – одна з найменш заліснених країн Європи: під лісом лише 15,9% території. Бажано обґрунтувати програму збільшення лісів.

– А є такі можливості?

– Їх дуже багато. У нас багато знеліснених, деградованих земель. Їх варто заліснити і таким чином покращити в Україні екологічний баланс.

Раніше до лісів ставилися лише як до джерела деревини, як до бази для лісівництва, як до чинника збереження ґрунтів. Але не думали про те, яке значення має ліс для регулювання клімату. Вуглець, що накопичується в деревині, не потрапляє в повітря і не є причиною потепління клімату. Важливе і санітарно-гігієнічне значення лісів для здоров’я людини. Одна справа відпочивати в пустелі і зовсім інша – в організованому лісовому масиві.

Друга проблема для України – збереження прісної води. На жаль, Україна – вододефіцитна країна. У нас є степова і лісостепова зони, вони засушливі, ми відчуваємо це у розвитку сільського господарства. Тому маємо зберегти прісну воду у басейнах Дніпра, Дністра, Тиси, покращити там гідроекологічний режим.

Третя проблема – збереження родючості землі. На жаль, вона знижується.

В часи Радянського Союзу, в 50-ті роки, була велика програма створення лісосмуг. Тоді їх було закладено на площі майже 1 млн га. Вони належали колгоспам, але допомагали їх створювати лісгоспи. Тепер колгоспів немає, і лісосмуги залишилися без господаря. У східних областях України лісових смуг мало, вони бездоглядні, тому треба їх передати у лісгоспи, щоб ті їх доглядали, і розширювали.

Ще один важливий напрям – підвищити свідомість людей, змінити їхнє ставлення до природи.

Я прожив 100 років і побачив як міняється світ протягом чотирьох поколінь. Що чекає наших нащадків, якщо не збережемо родючість ґрунтів? Ми мусимо думати на перспективу. Держава повинна так розвиватися, щоб природні ресурси використовувати ощадливо, щоб наші майбутні покоління мали певну природну спадщину як основу економічного і соціального життя.

«Старший вік дає приємність – спогади з минулого»

– Ви перетнули такий фантастичний столітній віковий рубіж. Як відчуваєте себе у такому віці?

– Ви були в мене на сторіччі, це було 14 березня в Будинку вчених, мені гарно співали «Многая літа». Після того як повернувся додому, я вже з хати не виходив – сиджу, фактично вже прив’язаний до свого візочка. Думаю, нелегке життя буде в майбутньому, коли ти зв’язаний з візком. Цей вік – категорія приємна, але і категорія, яка заставляє задуматися над реальністю. Людина вже думає, як далі будуть йти роки. Після ста років здоров’я не буде покращуватися, а навпаки, і до цього треба бути готовим. Треба себе психологічно готувати до того, як буде далі. Старший вік дає приємність – спогади з минулого. Я часто аналізую, що зробив добре, а що погано. Живу минулим. Дуже важливе значення має соціальний фактор. Я мешкаю разом з внучкою, у внучки дворічна дівчинка, недалеко мешкають моя дочка і брат. В Закарпатті маю ще одного брата, якому 90 років, сестра Марія має 97, друга сестра – 86 років. Я не сам, маю родину. В місті це дуже відчувається. В селі живеш колективним життям, а в місті всі люди ізольовані. Коли поряд є родина – це дуже велике щастя. Зараз родини невеликі: одне-двоє дітей. І як вони себе почуватимуть, коли їм буде сто років? Одна справа доживати в будинку пристарілих, інша – серед онуків, правнуків. Малодітні родини не будуть такими щасливими, як багатодітні. В нашій родині було восьмеро дітей, і ще ж нас є четверо, на моє сторіччя! Це важливо.

– Напевне, з роками ставлення до батьків змінюється, і коли сам набуваєш життєвого досвіду, по-іншому дивишся на те, що робили батьки, що вони казали. Як Ви згадуєте своїх батьків?

– Пригадую, був 1925 рік, мені 5 років, це період Чехословаччини, і батька призвали до війська на два місяці. Пам’ятаю, як він прийшов додому в уніформі. Пізніше батько був православним священиком. Моя мама селянського роду, і я згадую, як вона ткала,.. той станок. В нас була невеличка церковна земля, і ми на тій землі господарювали, батько косив, ми згрібали, і це була радість. Ще мені згадуються урочисті події, коли були хрестини або сумні події у родині. Я відчував турботу батьків про себе, і коли міг допомагав батькам, старався віддавати їм свою любов.

Так склалися обставини, що я жив у чотирьох різних країнах. Народився в 1920 році, коли Закарпаття належало до Чехословаччини. Пізніше, у 1939 році, коли виникла Карпатська Україна, ми тішилися, що маємо свою державу і незалежність. Потім був угорський період, воєнний період, який дуже відчувався, були труднощі з мовою. Пізніше – радянський період із своїм режимом. І тепер нарешті живу у п’ятій державі – в нашій незалежній Україні. З тих чотирьох режимів найбільше мені запам’ятався демократичний режим у Чехословаччині, той демократичний дух, який в ній панував.

– В чому він проявлявся?

– Я ходив у середню школу, яка тоді називалася гімназією. Було вісім класів, різні викладачі. Наших українських викладачів було дуже мало. Були чеські викладачі, словацькі викладачі. І я пригадую ставлення тих викладачів до нас. Наші вихователі були з Росії, тому виховували нас в російському дусі. Директор гімназії Николай Доброгорський дотримувався старих традицій царської Росії і до дівчат звертався «мадемуазель». Це мені дуже подобалось. При школі були два інтернати: греко-католицький і православний. Серед уроків – фізика, хімія, був і урок, який називався «Закон Божий». В нашому класі були українці, три мадярських хлопці, три шваби (німці) і двоє євреї, тому «Закон Божий» був для кожних окремо.

Цікава деталь: відомо, євреям у суботу працювати не можна. А тоді навчання були і в суботу. Але євреїв у цей день до дошки не викликали. І в суботу не було контрольних робіт. Мені подобався той демократичний дух, релігійна і мовна толерантність. На перервах у гімназії мадяри поміж собою розмовляли по-мадярськи, євреї – по-своєму, а ми українською. Були різні політичні погляди. Скаути, – ми мали синьо-жовтий прапор, а росіяни – свій триколор.

Пригадався фрагмент монологу Степана Михайловича з фільму «Сеньйор»:

«Безперечно, треба володіти однією іноземною мовою, яка популярна. Колись була німецька, французька, зараз – англійська мова популярна. В Україні, вважаю, державною мовою повинна бути українська. А взагалі, щодо мов, то наведу вам цитату Льва Ніколаєвіча Толстого: «Не языки разделяют народы, а невежество».

– Шкодуєте про щось, що вже не зможете зробити?

– Шкодую про те, що не трудився цілеспрямовано. Було так, що працював викладачем і мусив сам себе готувати до лекцій. Оце роздвоєння педагогічної і наукової діяльності на мене вплинуло. А пізніше, коли перейшов в Академію наук, в мене були різні захоплення: вивчав дубові ліси, потім заповідну справу. Ще я не приділяв належної уваги читанню і художній літературі, щоб більше розвиватися.

Степан Михайлович трохи помовчав і додав:

– Далеких планів в мене немає. Зараз маю роботу, яку тиждень не можу закінчити. Ще маю підготовлену роботу про лемків.

Я не боюся старості, я вважаю що це природна річ…

Це були останні слова Степана Михайловича, зафіксовані камерою.

За шість днів, 22 жовтня 2020 року професор Степан Михайлович Стойко відійшов у засвіти.

Але робота над фільмом «Століття Сеньйора» триватиме. Як не печально, уже без участі головного героя.

Втім говорити про нього у минулому часі не наважується слово. Степан Михайлович залишив по собі дружну родину, учнів-послідовників, сотні наукових праць. На його честь шумлять збереженні ним ліси, набирають сили, розвиваються заповідники і національні парки, створені значною мірою завдяки професорові Стойку.

Тому, осяяний світлом вдячної пам’яті про нього, пишу і проказую:

Віват Сеньйор!

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company