Я не буду про дороги та тротуари. Це вторинне. Потрапляючи у світ, вільний своїм самовираженням від того, а що скажуть люди, пронизаний любов’ю та доброзичливістю, де всі усміхаються одне одному, де слова «дякую» і «будь ласка» звучать на кожному кроці (навіть тоді, коли вибачитися мав би ти, бо зачепив когось ліктем, тобі кажуть «вибачте мені»), – так ось досі я ніяк не могла визначити у ньому свій статус.

Тепер знаю: припутень. З наголосом на першому складі. Той, хто «припутався» до людей. Хто живе десь при дорозі, як трава, котру кожен скубне або затопче. Назва просто розкішна. Як і сам фільм, який пощастило подивитися напередодні від’їзду туди, де завжди почуваюся припутнем. І розкішний сам фільм. Можливо тому, що був із англійськими субтитрами, мене не полишало враження: дивлюся братів Коенів, чи оту гримучу суміш гротеску та чорного гумору Кустуріци, чий талант і слава спалахнули за часів балканської війни, розрухи та злиднів. Коли людині нічого втрачати, їй не лишається нічого, тільки сміятися. Над собою і над обставинами. Тоді обставини вже не здаються такими страшними, і, зрештою, людина перемагає. Та й народ в цілому – теж. Тому це гарний, потрібний, і справжній своєю правдивістю український фільм. Без надуманої вимученої поетичності, дешевого і штучного пафосу, дерев’яних персонажів, які, працюючи водіями чи базарними торговками, розмовляють, як аспіранти Києво-Могилянки.

Фільм живий і справжній. Його героям віриш, їм співчуваєш, їх жалієш. В них бачиш себе. Не знаю, чому не було ніякого промо напередодні, чому на творців цього, без перебільшення, шедевру намагаються навішати всіх собак… Якщо повернутися до назви, а вона, як відомо, є ключем до розгадки сюжету, то ПрипУтні (якщо з наголосом на другому складі), це ті, які при путі, себто йдуть за тими, хто йде. Іде чи летить. Та й фільм, власне, про те, як веселий красунчик-таксист Юра зі словами: «Ну шо, грузим вєщі!» – повіз маму Люду з гарненькою донькою Свєтою (браво юній актрисі за переконливу гру!) у село до баби Зіни. Все інше треба дивитися, бо до самого кінця не можеш вгадати, а що ж буде далі, як і годиться у справжньому фільмі. А ще досхочу сміятися. Щоправда, іноді крізь сльози. Й аплодувати, як ми спонтанно, захоплено у кінотеатрі «Жовтень» аплодували стоячи! І зрозуміти, що яким би ти не був елітарним, інтелігентним чи заможним, як би звисока ти не дивився на Юру, Люду, Свєту та бабу Зіну, всі ми поки що припУтні на своєму довгому і нелегкому, але важливому шляху до тієї великої європейської спільноти, де панують зовсім інші моральні цінності та побутові звички, які, власне, ці цінності формують.

І тому фільм не про політику. Він про любов, а якщо конкретніше – про елементарне невміння любити: себе, світ, своїх рідних, свою країну зрештою… Про ту любов, яка робить окремих і таких несхожих одне на одного людей народом. Про те, що тільки любов здатна вирвати рушницю із розлючених рук, тільки вона годна залікувати криваві рани, змусити схилити наші голови до могил наших предків, показати нам красу нашої землі, і красу отого сріблястого літака, який все летить і летить прекрасно-блакитним українським небом. Як мрія, як сподівання на те, що таки колись бетховенська «Ода радості» зазвучить і для нас так, як звучить усьому цивілізованому світу.

Бо насправді слово «припутні» – назва голубів, які живуть при людях і слідують за ними. Символ любові. І символ Божого духу, який має жити в кожному з нас…