Поруч мене зранку розташувалась компанія. Навіть побіжного погляду достатньо: наші. Дві жіночки чомусь натирали піском ноги, (як пояснили потім, що це такий корисний масаж), їхні чоловіки на жахливому суржику обговорювали подробиці туру, доки не дійшли згоди, що краще б відпочили вдома, на Чорному морі: «в Европу едет тот, у кого нет денег на Одессу».

Їхні попутники по туру подалися на екскурсію до Барселони, до якої звідси дві години їзди, а вони відмовились. Через дітей. Пообіцявши гіду, що неодмінно поведуть їх в музей живопису в Коліурі, де жили і творили генії Матісс та Пікассо. Діти, шестирічні хлопчик та дівчинка, бігали по пляжу голяка, шокуючи французів. Фотографувалися з батьками, сидячи на руках у всій своїй первозданній красі, бігали пісяти з берега в море, і танцювали, коли українські мамочки врубали на всю гучність дорогої портативної колонки до айфона — «Алкоголічку» Артура Пірожкова та іншу російську попсу.

Йшло жваве обговорення місцевих. Один із них при дебелому золотому ланцюжку, що  уп’явся у тлусті складки на бичачому карку, голосно прокоментував молоду француженку, яка заходила в воду: «суповой набор». Десь об одинадцятій ранку чоловіки вже тихцем дістали з великої синьої спортивної сумки горілку і розлили її в пластикові стаканчики. Мадами зажадали шампанського: «Ну ми ж у Франції!»

Із тієї ж сумки переможно намалювалася пляшка «Оріанди». А до неї солоні огірки в півлітровій фабричній вітчизняній банці. Мадами закусювали шампанське ніжинськими огірочками й екстатично танцювали гузнами на піску, разом з голими дітлахами. Коли ж розмова між ними зайшла про «Пороха і Кличка треба було б посадити, доки не втекли…», у мене здали нерви – перейшла на інший бік пляжу.

І подумала, що рагулям не потрібні не лише Матісс та Пікассо, бо навряд чи вони знають, хто це такі. Як не потрібна їм ні Барселона з її унікальними архітектурними шедеврами Гауді, ні фрески Мікеланджело в Римі, ні балкон Джульєти у Вероні, ні театр Ла Скала у Мілані… Рагулі найліпше почуваються на рідних берегах. Не випадково ж у престижному Одеському Совіньйоні ціна квартири – по 100 доларів за добу, коли в Каннах таку ж можна винаймати за 50, а в Хорватії чи Чорногорії — взагалі за 20!

Зате в Одесі можна, виваливши черево над дорогими плавками, смачно матюкатись при дітях, кидати сигаретні «бички» на пісок, дудлити горілку, не соромлячись, гиготати і голосно кричати на весь пляж, їсти брудними руками смажене м’ясо, лишати після себе порожні пляшки посеред піску, чіпляти у воді на канаті здоровенного матраса, через який зачіпатимуться інші. І мріяти про те, як би вони особисто посадили Пороха, відчуваючи класову ненависть не лише до нього і його родини, а й до всіх, хто «суповой набор», бо не запихається котлетами на ніч. Бо слухає оперу в театрі, читає книжки, ходить на виставки живопису і знає бодай три слова англійською. Порошенко і його інтелігентна родина, як і Кличко зі своїми світовими титулами, як символ та гордість України у світі, –  для рагулів червона ганчірка, якою дратують биків на видовищних родео.

А таке дарма оті рагулі знехтували поїздкою до Барселони. Принаймні б зрозуміли, що роздратовані дурні бики в кінці шоу спершу здивовано падають на коліна перед матадором з ганчіркою, а потім сумирно лягають біля його ніг, під шалені овації…