Минув рік, як Ромен-П’єр Шарпантьє, французький режисер, відомий за псевдонімом Ромен Гупіль, їхав до української столиці. Прямував у протилежний бік від десятків тисяч українських жінок, дітей, старих, котрі враз покинули рідні домівки і втікали у невідомість від жахів ординської навали. Гамір і товкотнеча велелюдного варшавського вокзалу, великі плани облич, розгублених, у розпачі, враз змінюється на тишу порожнього вагона. Потяг суне до Києва, по нову хвилю біженців. Гойдання кадру у ритм перестукування вагонних коліс не заколихують глядача, навпаки відчувається тривожне, напружене очікування невідомості. Так починається документальна стрічка метра Ромена Гупіля «Київ, Площа Перемоги, 2».

– Ромен із відомої сім’ї Шарпантьє, – розповідає генеральний директор ДП «Національний цирк України» Владислав Корнієнко, представляючи стрічку в столичному Будинку кіно. – Цей режисер належить до покоління нової хвилі французького кінематографа. Свої перші короткометражні фільми він зняв ще у шістнадцятилітнім. Був асистентом Жана-Люка Годара, потому працював з Романом Поланським. Має акторську професію, але перейшов з ігрового кіно в авторську документалістику. Його голос постійно звучить за кадром.

Рішення у свої 70 їхати в охоплену вогнем війни Україну не було для Ромена випадковим. Ще замолоду, у травні 1968 року, під час громадянських заворушень у Франції, він став лідером коледжу і навіть, як зазначається в його біографії, тривалий час був троцькістським бойовиком. Така відчайдушність увесь час спонукала його фільмувати в «гарячих точках». У своєму першому повнометражному фільмі «Mourir à trenteans» («Померти у тридцять років»), режисер використав особисті архіви та інтерв’ю з бойовиками, котрі брали участь у травневих подіях 1968 року. Стрічка перемогла у двох номінаціях на фестивалі у Каннах.

– Коли Ромен приїхав, ми з ним зустрілися, дві години переговорили, він запропонував: «Є ідея, буду працювати, зніматиму фільм», – пригадує Владислав Корнієнко. – Кажу: «Будь ласка, працюйте». Гупіль питає: «Може, у вас є якісь думки»? – «Жодних. Я ж у цирку працюю». І чую у відповідь: «У мене бабця в цирку працювала. Для французів ця тема дуже цікава». Цирк істинно стародавнє мистецтво. На фресках XI ст. у Софії Київській зображено циркових артистів, акробатів, тварин. Тому так шанують циркове мистецтво у Франції – країні, яка дала світові кінематограф. Для мене було великою честю брати участь проєкті Ромена Гупіля.

– Моєю метою було знайти родину, щоб показати ту атмосферу, всю тривогу, яка була на початку війни, – зазначив Ромен Гупіль французькому виданню «Ouest-France», анонсуючи показ стрічки по французькому телебаченню у день роковин повномасштабного російського вторгнення в Україну. – Я попросив поради у Ремі Урдана, друга-журналіста, з яким свого часу були в Сараєві і який уже побував у Києві. Ремі познайомив з Владиславом Корнієнком, директором Національного цирку України. Він розмовляє французькою. Спитав, можливо, той знає сім’ю, з якою можна познайомитися. Владислав запропонував: «Можете залишитися з нами, твоєю сім’єю буде цирк, ласкаво просимо».

– Гупіль так і прожив певний час у цирку, – розповідає Владислав Корнієнко. – Ми спілкувалися: я говорив йому в кадрі своє, він – своє. Щось нотував, фіксував, а потім сказав: «Я готовий для фільму». Дивно: війна, страшна ситуація – лютий-березень минулого року. У стрічці задокументовано, як прожив ті дні Національний цирк на площі Перемоги. Це традиційний формат авторського, французького кіно. Перший повнометражний документальний фільм про Україну в час війни, знятий французькими документалістами. Вже у назві стрічки – серйозна режисерська ідея. Спершу картину назвали «Український цирк. Площа Перемоги». Згодом слово «цирк» вилучили. Бо фільм вийшов далеко за рамки цього мистецтва. В ньому є навіть конфліктна ситуація, коли я французькою мовою кажу: «Знаєте, шановні французькі діячі, ви приїхали в нашу державу за «смаженим» матеріалом. А тут живуть люди, які щодня прокидаються, йдуть на роботу між повітряними тривогами, блекаутом, виховують дітей, розвивають нашу державу, працюють». Я потім зрозумів: результатом наших стосунків стало те, що й режисер отримав перевиховання. Він приїхав зняти жахи, набрати матеріалу… Я ставлюся до таких негативно, коли приїжджають знімати принизливе, безпорадне, слабке, неспроможне. Результатом нашої співпраці є не лише цей фільм, але й те, що сьогодні як ніколи в міжнародному просторі Україна сприймається як держава окремого народу.

– З одного боку, кінематограф може розважати, відволікати від життя, з іншого – дозволяє без кордонів ділитися думками, – зауважив Ромен Гупіль у відеозверненні, представляючи фільм київській аудиторії. – Є фільми, які провокують, залучають до дискусії. Зрештою, кінематограф спонукає нас думати.