Короткий метр «ГКЧП» Аркадія Непиталюка нагадує стареньку сімейну касету, котру зберігають у коробці з-під взуття. Формат кадру дещо незвичний для ока. Але чорно-біле зображення та плівковий ефект допомагають створити гармонію й переносять глядача в минуле.

На початку може здатися, що режисер занурює глядача у романтизований образ «совка»: милі піонери у галстуках, музика, їдальня, безтурботне дитинство в таборі… Втім поступово, ніби крізь шпарину радянської романтики, спостерігаєш за звичним побутом, який викликає відчуття чи то огиди, чи то зневаги до тогочасся. Фраза «раніше було краще» – чи не найбільша брехня, у яку тицяють носом кожне молоде покоління. Інтрижки, зради, крадіжки, дешева випивка, матюччя – це було завжди й всюди (90-ті, безсумнівно, не виняток).

Фільм знято за мотивами п’єси Людмили Тимошенко «Золоті лосини». У стрічці лосини символізують перше кохання, любов та надію. Промінчик світла в бурі невизначеності та змін.

Цікаво обіграно мовне питання. Героїня Ірини Мак, працівниця дитячого табору Галя, спілкується лише російською. Дівчата-підлітки Іра та Каріна (акторки Марія Штофа та Дар’я Хвостенко) послуговуються суржиком, який, до речі, іноді сприймається надто вже «кіношним». А ось Тарасу й Петровичу притаманна більш-менш літературна українська. Цікаво, що Тарас, якого зіграв Руслан Мірошниченко, не є прихильником незалежної України. Хоча ні, йому просто байдуже… А ось Петрович актора Олега Стефана – затятий борець за вільну Батьківщину: «Я в таборах десять років відсидів і вижив тільки, тому що вірив, що колись сьогоднішній день настане [розпад СРСР]».

Про розпад «гнилої російської імперії», як казав В’ячеслав Чорновіл, сповіщає балет «Лебедине озеро». Одразу виникає думка-аналогія: коли ж на російському телебаченні знову побачимо подібний перформанс? Саме телевізор збирає всіх докупи, аби показати, як граційні «лебідки» танцюють на рештках «совєтской» дійсности. Згодом у новинах чуємо щось на кшталт «Страна па сущєству стала нєуправляємай!»

Завжди пам’ятатимемо історії, як на звільнених після російської окупації територіях українці діставали зі сховків прапори. Трепет, радість, сльози… Так і тут: звільнення з-під радянської окупації означає можливість вивісити символ свободи українського народу. Чорно-білі, сіруваті кадри впродовж усієї історії ведуть до двох найважливіших кольорів – синього й жовтого. Український стяг затверджує, що все було недарма: змогли вибороти свободу тоді – захистимо її нині.