Хтось це може зрозуміти?! Як з тим жити і що робити?!
Ось так виглядає нині могила Олександра Зуєва (30. 08. 1950 – 31. 10. 2006) –  одного з найкращих методистів нашої естради, першого керівника ВІА «Кобза», автора музики таких суперпопулярних пісень, як «Чого квіти не в’януть?», «А ми удвох», «Три дороги», «Якщо поруч ти», «Пробач нам, Мамо»… Так сталося, що останні роки життя композитор жив серед безхатьків. Ніхто не зміг його підтримати у найважчий час… Похований на цвинтарі у місті Ірпіні… І не сто років тому, а всього лиш 15!

Культуру нації визначають поховання і могили. Хтось зможе подібне пояснити дітям й онукам, нащадкам: Спілка композиторів, Міністерство культури, колеги, друзі, влада?

Вадим Крищенко: «Якось я запитав у його першої дружини Лялі: ”Чому у вас немає дітей?” Вона знітилася, опустила голову і тихенько відповіла, що Сашко — важкохворий. Недуга прогресувала. Він хворів, узимку міг ходити в … босоніжках, пальто одягав на голе тіло. Лежав у лікарнях, став безхатченком».

Ігор Поклад: «За якийсь його вчинок відбулося засідання правління Спілки композиторів, щоб виключити зі Спілки. Я єдиний був проти цього. Сказав, що Сашу не виключати, а терміново лікувати потрібно. Але його виключили… Перед ним зачиняли двері, ховалися чи переходили на інший бік вулиці. А треба було допомогти, направити в лікувальний заклад. Там він би мав необхідний догляд. Але всі відвернулися. Я допомагав йому матеріально, він міг зателефонувати о другій чи третій ночі і запитати: ”Як справи?” Трагедія Зуєва залишиться на нашій совісті. Всього українського мистецтва».

Олена Куц (колишня директорка будинку творчості композиторів «Ворзель»): «Це було у жовтні 2006-го. Його, холодного і голодного, відчухали в лікарні міста Буча, куди відвезла машина швидкої допомоги. З лікарні через три дні Сашко втік. Я шукала його в містах Бучі та в Києві, але він ніде не з’являвся. Згодом його, побитого, привезли з Ірпеня в лікарню Бучі ще раз. Я про це нічого не знала. Там, у лікарні, композитор Олександр Зуєв і помер 31 жовтня 2006 року. Похоронне комунальне господарство за рахунок держави поховало його, як безхатька. Мені видали довідку-підтвердження, в якій сказано, що його тіло «поховали 2 листопада 2006 року: ділянка №29, ряд №9, місце №15 на кладовищі у місті Ірпінь». Найбільш моторошно, що ніхто вручну цих могил не копає. Екскаватор риє довжелезний рів, і всіх безхатченків у рядок ховають, лиш присипаючи землею. Зверху ставлять жерстяну табличку, де вказано (якщо відомо), хто це і коли помер. Деякі таблички іржаві, деякі валяються на чужих могилах… Страшно, прикро, жахливо і несправедливо…»

Віталій Білоножко: «Всі винні ми в такому кінці долі Сашка,і ми артисти, що співали його пісні, й організація естрадних діячів, і влада, і бездушне суспільство… Прости, Господи, всіх за безпомічно втраченого блаженного Олександра…Гірко відновити в пам’яті той час… Сашко, прости нас, грішних, світла пам’ять…»

Люди – це прекрасно. Але як це страшно!

Що робимо?