Завжди боялася сірості. Отого «совковського» натовпу, який і досі, здається, переслідує на наших вулицях. Інколи, коли читаю чужі коментарі під якимись політичними постами, які, дякувати Богу, лише випадково з‘являються у моїй «Фейсбук»-стрічці, мені теж стає страшно. Так, ніби ці недолугі сірі люди намагаються затягнути мене кудись в минуле, у сіру прірву, в котрій їм, напевно, по-мишачому буде сито і тепло.

За своє життя я, повірте, достатньо надивилася на сірих людців. У редакціях навіть найкращих газет і телеканалів. У вишах, які покликані сіяти добре та вічне… І в театрах…

Їх там, очевидно, набагато більше, ніж десь у швейному цеху.

Тому для мене особисто ця вистава – про вічне протиборство благородства та підлості, таланту та заздрощів. І за часів Шекспіра, вони, сірі люди, плебейське стадо, теж були, і у його театральному житті теж заздрісно, злобливо та ницо нашіптували якусь гидоту вслід великому генію. Думаю, саме це і мотивувало його написати одну з найзагадковіших своїх п‘єс «Трагедія про Коріолана». Про великого полководця Давнього Риму, надто гордого, щоб іти на компроміс із юрбою. Якого ця сіра і заздрісна юрба, щойно захоплено обравши своїм консулом, невдовзі галасливо вигнала з Риму. І тоді розлючений та засліплений гнівом геніальний воїн Кай Марцій на прізвисько Коріолан об‘єднався зі своїм запеклим ворогом, аби помститися…

Мабуть, я вчинила б так само.

Чи легко даються людині такі вчинки? А ви зазирніть у вічі актору Дмитрові Рибалевському, який навдивовижу чесно й відверто, емоційно, буквально на лезі свого меча, зіграв великого давньоримського воєначальника, справжнього лева, якому бридко присвятити себе і своє життя сірим та заздрісним мишам, натовпу, пожадливому до хліба та видовища, що аплодуватиме бойовим шрамам, улесливим словам, популістським обіцянкам, кидатиме під ноги пальмове гілля, а коли розчарується, то волатиме навіть самому Христу: «Розіпни його, розіпни!».

Найсильнішою сценою у виставі є протистояння великої людини і сірого натовпу під час виборів, коли уславленому в боях полководцю, щоб стати консулом, доводиться просити голоси у продажного народу. Втім, уся вистава столичного Національного театру імені Франка надто сильна, багатопланова, надсучасна. І, можливо, не доведи Боже, пророча.

Її треба дивитися не один раз, щоб збагнути всю велич Шекспіра і неймовірний талант акторів справді великого українського театру.

Все це настільки зримо, видовищно, метафорично, емоційно та пристрасно, що було б зрозуміло навіть без перекладу. Браво сценографу!

За костюми прем’єра Черчілля і диктатора Франко на римських патриціях, за фашистський чорносотенний плащ Авфідія, за образи панків-військових, за ватник на плечах преставника народу, за зруйнований пам’ятник герою війни; за прозору стіну на сцені, яка розділяє велич і ницість, мужність і страх, благородство і підлість; за вишуканість піаніно, яке зверхньо-поблажливо змушене слухати дешеву сурму…

І чолом великому Шекспіру за його засторогу для всіх нас, українців, яку він ще 500 років тому вклав у вуста Коріолана: «Лишайтесь без свойого оборонця! Тремтіть від кожної страшної чутки… І владу бережіть, що на вигнання захисників засуджує своїх. Допоки ваша дурість тут сама не лишиться, не перетворить вас в рабів якогось племені чужого, що Рим без бою візьме…».