БОРИСОВІ ГРІНЧЕНКУ – 160

Історичні особистості непідвладні часові. Міняються покоління, традиції, але така людина ніби відроджується у прийдешньому, в історичних реаліях, про які мріяла, які наближала своєю працею. І продовжує жити у пам’яті вдячних поколінь. Таким для українців є Борис Грінченко.

Екскурс

Що то за небачена творча сила нуртувала в ньому! У тілі, що страждало від тяжкої недуги, яка допіру, в 46 років, увірвала нитку його життя. Зробленого ним на цьому надто короткому шляху вистачило б щонайменше на десяток насичених роками людських доль. І той багатющий набуток час не здатен ані знецінити, ні розвіяти. Цей огонь в одежі слова лише розгорається від норовливих вітрів епох – набирається сили.

Приходить час, приходить час, –
Сказати кожен мусить з нас,
Чи він народу вірний син…

Чи не в цих грінченкових словах секрет його духовного довголіття? Але ж, здається, багато хто висловлював подібні сентенції. І, можливо, навіть велемовніше. Та тільки мало хто міг ці слова наповнити енергією змісту. Тією правдою, яку сповідував, за якою сам жив.

Борис Грінченко зміг.

Народжений 9 грудня 1863 року на хуторі Ольховий Яр Харківської губернії, він із простої стежки вийшов на широкий шлях знань, освіти й високого слова. Письменник, перекладач, мовознавець, педагог, історик, політик, редактор… А над усім – основна його риса: самовіддана боротьба на результат. Людина наполеглива, вимоглива до себе й до інших. За спогадами одного з його сучасників, Грінченко «кипів, виливаючи свої думки про те, чого треба нашій землі і нашому народові, та як йому досягти кращої будущини».

Даймо ж на працю для України
Серце, і розум, і руки!

Так він жертовно віддав сповна іншим «своє серце, свій розум, свої руки…» Самовіддана праця з колосальним коефіцієнтом корисної дії принесла Борису Грінченку величезну повагу, любов, вдячність поколінь. Але це буде піщніше…

Ні, я між вас, о люди, не зазнав
Ні приязні, ні щирої любові,
І ні один між вас ще не сказав
Од серця щире і прихильне слово!

Так він писав тоді, коли завдавав на свої плечі тяжкий хрест служіння громаді. І за життя, як це часто буває, не вповні був поцінований, але знаний і шанований в найвищих колах прогресивного українського суспільства.

Саме Борисові Грінченку судилося бути автором першого фундаментального «Словаря української мови», куди зібрав 68 тисяч українських слів народної і писемної мови! Коли говоримо про збережену українську ідентичність – подячно згадуємо Бориса Грінченка: його заслуга в цьому неоціненна! Він рятував те, що підлягало нищенню й забуттю. Він роздмухував те, що кожного дня вороги України намагалися загасити.

«Бували в історії, трапляються і тепер, такі народні герої, що виявляють свою силу на війні, в боях. Їх вчинки та заслуги, як блискавка, б’ють своїм світлом у вічі і часто через той блиск перебільшуються. Але заслуги таких народних героїв, як Борис Грінченко, що кожну хвилю свого життя віддав на працю для свого народу, вічно світять ясним світлом і не згасають». Під цими словами, оприлюдненими українським публіцистом, громадським діячем Петром Стебницьким до десятих роковин від дня смерті Бориса Грінченка, і нині підписався б кожен свідомий українець.

Сучасники

«Грінченкове світло» особливо відчутне в місті, де він жив, яке любив, де спочиває вічним сном, – у його Києві. А найбільше – в роздольному, як вільне поле, районі столиці з історичною назвою Оболонь. Там, де один із найуспішніших українських вишів (бо ж назва зобов’язує!) – Київський університет імені Бориса Грінченка. Багатотисячна мудра громада цього храму науки вдячно пам’ятає свого духовного Патрона, плекає його величну наукову, педагогічну, літературну, журналістську, просвітницьку спадщину.

Напередодні двох ювілеїв – 160-ліття від дня народження Бориса Грінченка і 30-рріччя відновлення його імені у назві університету, актова зала ледь умістила охочих притулитися до тепла «Грінченкового багаття».

Ювілейні врочистості які зібрали нащадків Грінченка – особливі. Овіяні гіркотою війни.

Ось він кличе, ось він має, —
Станьмо всі ми навкруги!
Грім і пекло не злякає,
Згинуть наші вороги!
Гей, за стяг наш, за Вкраїну!
Биймось, биймось до загину!

Саме ці слова Бориса Грінченка нині активізувалися в часі й просторі. Стали лейтмотивом ювілейної грінченківської декади. Вдячні нащадки відкрили в стінах університету його імені Стелу Пам’яті з портетами тринадцятьох лицарів-грінченківців, які загинули в новітній російсько-українській війні.

А на ювілейних урочистостях велелюдний зал стоячи вітав тридцятьох вісьмох своїх побратимів і посестер, які боронять рідну землю. Цього для їм вручили медалі Київської міської ради «Честь. Слава. Держава». Від імені Київського міського голови Віталія Кличка цю почесну місію виконав його заступник – секретар Київської міської ради Володимир Бондаренко. Нагороди отримували переважно родичі, захисників, їхні університетські викладачі. Та коли на сцену вийшли кілька бійців, які змогли прибути на торжества, грінченківці вітали їх оваціями.

Привітав університет і Кирило Фесик – голова Оболонської в місті Києві державної адміністрації. Назвав цей заклад «перлиною Оболоні» і висловив упевненість, що Україна як держава набуде нової якості після нашої Перемоги

Олександр Турунцев, проректор університету, віншуючи студентів співробітників, нагадав про місію грінченківців, яку передав як заповіт сам ювіляр: «Служити людині, громаді, суспільству». Подячно він згадав ім’я фундатора Грінченкового університету Віктора Огнев’юка – ректора-реформатора, який 16 років життя присвятив тому, щоб університет став урівень з кращими вишами країни. Символічно, що саме в цей ювілейних день Віктор Огнев’юк посмертно удостоєний найвищої університетської нагороди – медалі Бориса Грінченка «За особистий внесок у розвиток університету». Відзнаку отримала вдова Любов Євгенівна Огнев’юк.

Кавалерами цієї медалі стали і Сергій Ночовкін та Ганна Росенко, давні друзі університету, які жертовно збагатили університетську бібліотеку унікальними стародруками, а університетський музей Бориса Грінченка – цінними раритетами. Цього разу благодійники теж передали в дар музею оригінал листа Бориса Грінченка. І навіть озвучили його для залу «голосом автора», відтвореним штучним інтелектом.

Організатори торжеств зуміли змістовно наповнити кожну хвилину врочистого дійства. Вшанування, привітання, нагородження органічно спліталися зі смисловими мистецькими номерами – піснями, музичним супроводом, хореографічними картинками, відеокліпами. Справжнє суцвіття талантів зібрано в Грінченковому університеті! Особливою родзинкою свята став виступ народного артиста України, Шевченкового лауреата Тараса Компаніченка, який вийшов на сцену, вбраний у відроджену вишиванку Бориса Грінченка, і виконав бойову пісню-марш «Стяг» на Грінченкові слова.

Красномовним підсумком урочистостей стала прем’єра документальної стрічки «Неостання вишиванка Бориса Грінченка». Авторська група на чолі зі сценаристкою Мар’яною Ангеловою та режисером Андрієм П’ятницьким створила справжній фільм-відкриття: з допомогою фахівців вдалося знайти етнічні витоки вишиваної сорочки, яку носив Борис Грінченко. І відтворити її в автентичній орнаментиці і барвах. А ще детально і переконливо відтворити останні дні життя Бориса Грінченка, який боровся з недугою в італійському містечку Оспедалетті. Фільм по-особливому вияскравлює постать Бориса Грінченка. І крізь товщу літ, дат, подій виразно чуємо його слова:

Тільки той достойний щастя,
Хто боровсь за його.