Щирісінька правда: з цією виставою таки щось не так. Актори плутаються в тексті, сценічні «мерці» оживають, кудись пропадає такий необхідний для мізансцени реквізит, замість фальшивого віскі-скотчу акторам наливають правдивий чи то очищувач скла, чи ще якусь хімічну чортівню і вони щоразу з огидою порскають цим пійлом.

А далі треш, од якого в інспекторів з охорони праці мала б миттєво і рясно проступити на тілі родова висипка. Просто на сцені артисти отримують виробничі травми, ба навіть каліцтва. І нарешті апофігей… пардон, апофеоз: валяться декорації, тріщать і спалахують од короткого замикання дроти. Глянув би на те мій сусіда по дачі – одразу випалив би: «Це ж анонс!» Маючи на увазі важке для пам’яті слово «нонсенс».

Прем’єрну виставу-детектив, у якому розслідується подвійне вбивство, актори мимоволі перетворюють на фарс. А переповнений зал театру тішиться юною бешкетною втіхою. Не тупає ногами, не піднімає дах праведним свистом, не обстрілює сценічних небораків несортовими овочами, завбачливо прихопленими з найближчого ринку. Навпаки – здіймає дах оваціями, а змучених артистів обдаровують квітами.

Так, друзяки, в цій виставі геть усе догори дриґом. Глядачеві лише здається, що він у приміщенні Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі. Насправді ж він в університетському театрі, на виставі самодіяльної трупи. Як ви зрозуміли, не вельми вдатної (характеристика стосується і вистави, і трупи).

Трюки, перевтілення, вихід акторів у зал, коли глядачі мимовільно стають співтворцями фабули…

Це буф, друзі-френди! Старий добрий жанр, яким я востаннє щиро насолоджувався понад 40 років тому, на Танюковій виставі «Баня» у тодішньому Київському молодіжногому театрі.

«Лівобережці» створили комедію, у якій актори, сценограф, художники-декоратори, інженери сцени грають на рівних. Слічно грають, най здорові будуть, хоч інколи та гра на межі зашпарів.

Коли зал вибухав сміхом од чергового «невдатного» падіння чергового артиста, мені інколи ставало ніяково, мовби переймав цей удар на себе.

Розумію, кожну мізансцену детально відпрацьовано, але… «всякого прихоті водять за ніс». Одвик од арен і сценічних трапецій. А тим паче од славної буфонади – давно ж нема прямих трансляцій мордобійного захоплення трибуни депутатами рідного парламенту.

… В акурат перед нами сидів хлопчик літ 9-ти. Пересічна російськомовна родина, але диво: в антракті хлопчина рясно і захоплено сипав батькам і старшому братові щойно почутими репліками акторів – чистою українською.

«Homo Ludens», – написав колись нідерландський історик культури Йоган Гейзінґа. Отак, граючись, разом зі щирим сміхом і захопленням хлопчик, вірю, виніс із сьогоднішньої вистави те, що неодмінно закорениться.

Те, що ми, українці, здавна величаємо щедрівкою: «Знизу коренисте, зверху запашисте».

Ні, таки ТАК із цією виставою, з якою щось не так!

Не вірите – самі подивіться!