Скрипучий сніг під ногами. За інерцією додолу трусить пінопластом упереміш із гіркотою надії. Чомусь смердить гумою та порохом без жодної ознаки свіжості. Його пронизує тонкий холод, на вулиці вирують останні прояви зими. Чи, може, його тремтіння рефлекторне, набуте позаминулого лютого? Хто знає. Але ж колотиться. Патово грається в мовчанку з природним явищем. Мовчить, а в’їдливі спогади обпікають душу так, як вогонь палить епідерму. Руки в нього пошарпані, тіло обм’якле, у небесних очах каламутиться страх. Крізь пелену пекельної тиші його голос подумки спазматично нашіптує: «Весна вже близько»…

Чому наше життя приречене на смерть будь-якої секунди? Навіщо це монструозне жахіття здійнялося в такій гібридній іпостасі? Насправді більша частка українців витає дотепер у таких запитаннях, у невизначеності й заплутаності. Повномасштабна навала ерефії подібна до нашого суспільно об’єднаного акту переходу на новий рівень життя, який розтягувався в часі й перекривався хворою тугою за ковбасою та георгіївськими стрічками. Ми відчували суцільний бар’єр навколо себе, бо не розуміли, що понад 300 років нас намагалися знеособити, закувати в тенета абсолютно чужорідної, одіозної культури, герметично спакувати, отруїти міазмами й створити власну колонію – маріонеткову країну-сателітку. Структуру нашої психології спотворили й насильно вкорінили відчуття меншовартости, комплекс неповноцінности й хибної приречености на вічне поневолення. Себто перед нашими очима постало вітрове скло, розмите лозунгами про три братні народи, нашу спорідненість та однаковість, а за тим склом горизонт правди й свободи. Як не дивно, але війна дала поштовх, щоб розбити його, і стала рубіконом відмежування від дикунського московського ярма.

«Великі здаються нам такими тому, що ми стоїмо перед ними на колінах», –писав головний ідеолог українського інтегрального націоналізму Дмитро Донцов. Нині ці глибоко філософські рядки для більшости набувають очевидної форми. Відтак під впливом перманентної колективної саморефлексії знаємо, що «вєлікая російская культура» живилася на паразитуванні інших культур, що там квазінарод, квазідержава, квазіменталітет і єдине, що антропоморфи можуть спродукувати в цивілізований світ, це натуральна антицивілізація. Есенція війни – називати речі своїми іменами, розкрити сутність обох сторін. Тож яка ідея фігурує в ерефії? Ми переосмислили, що там культивується насильство й смерть, що в них навіть немає ідеї, а є обмежене мислення з божевільними доктринами та панування тотального обскурантизму. Ось тому вони не здаються такими великими, коли ми піднялися з колін. Беззаперечно, що війна зумовила абсолютну реконструкцію в сприйнятті нашої національної суб’єктности й унікальности. Вона підняла завісу над істинними цінностями і якостями, які одвічно були іманентними українському народові. Ми стояли на роздоріжжі, однак обрали шлях перемоги й світла, бо така наша латентна природа, відцентровий генетичний код.

Цікаво, що українці взяли на себе роль гегемона в обстоюванні свободи духу й гідности, згуртували навколо себе Європу та втілили архетип глибинної свободи у світовому просторі. Феномен української нації виринув із пітьми завдяки «буттю на межі», бо лише борючись осягаєш значущість свого. Відтепер усвідомлюємо автентичність, колорит й винятковість своєї культурної спадщини. Маю певність, що війна стала резонатором почуття нашої ідентифікації, підсилила національний дух.

Якось Отто фон Бісмарк, німецький державний і політичний діяч, висловився: «Єдина здорова основа великої держави – державний егоїзм без усілякої романтики». Справді, у нашому контексті екзистенційного протистояння домінують радше націоцентричні імперативи – невід’ємний елемент для створення модерної нації, що є величезним поступом у розвитку держави. Нині поняття національної свідомости перетворилося на ідеологічний стрижень, навколо якого відбувся ритуал об’єднання народу. Ми стали одухотворенням, підтримкою одне одного, а це еквівалент нашої невигубності, бо українці – плетиво з індивідів, що послуговуються однією ціллю. Тож істина, яка апріорі ніколи не хибна, одна: ореол світлих і справжніх ідей завжди перемагає й притуплює сіре потворне зло.

Маю суб’єктивне сприйняття російсько-української війни. Що це інструмент для глобальної трансформації української нації. Насамперед відбулося сходження на п’єдестал проблем екзистенційного характеру не тільки фізичного, а й психологічного ладу. Ми навчилися чи то пак були змушені виважено керувати емоційним спектром задля збереження моральних ресурсів, щоб вижити. Чи можна вважати, що війна загартувала психологічний імунітет нації? Особисто я вважаю, що так. Це першочергово відобразилося на свідомості загалом. Стадія нашого існування змінила рівень за шкалою витривалости до найвищих показників. Однак якою ціною? Під час мого опитування друзів-однолітків «Як війна вплинула на ваш психологічний стан?» усі сфокусували увагу на моральне виснаження під дією шоку. Себто фаза сталевости сформувалася не відразу, адже спочатку ми піддалися захисній реакції, що видавалася емоційним спустошенням.

Та чи не є це планом самого путіна дезорієнтувати та демотивувати українське суспільство? Їхня ціль – розгойдати нашу психіку за допомогою ІПСО, позбавити критичного мислення й понівечити спроможність адекватно приймати виклики. Звідси вимушена загартованість пустила корені в психологічну конституцію соціуму. Ба більше, серед підлітків толерується смиренність й усвідомлення того, що це фатумна модель розвитку подій. Єдине, чим вони могли б зарадити, це надалі рухатися й жити. Попри страх, нерозуміння й виснаженість. Саме така позиція допомагала не втратити себе серед калейдоскопу страху.

Чому не маю права радіти? Деякі натрапили на такого роду думки, бо боялися бути засудженими за будь-які позитивні стани. Виникло відчуття, ніби війна завбачливо визначила діапазон емоцій, за межі якого люди не можуть висуватися. Проте навіть цю кризу ми успішно здолали, проговорюючи накопичену тривогу, проблеми й уплив перебігу подій на загальний внутрішньопсихологічний чинник суспільства. Ми змінилися, бо стали щирими й відвертими з іншими, а насамперед із собою.

Війна кривавим помахом обмаркувала його життя, але оживила внутрішню силу. Він широко розплющує небесні очі, які тепер прояснилися. Під ногами пашіє життєдайністю зелена трава. Сонце лагідно цілує ланіти й кінчики пальців. Додолу сипляться його всі попередні думки впереміш із ремінісценціями, що травмують. Пахне свіжою свободою й приємним теплом. Кожним стуком серця голос у його голові нашіптує: «Це весна перемоги».