Все більше переконуюся: наше суспільство і наша держава не комунікуються жодним чином. Держава за потреби просто «нахиляє» суспільство у потрібний бік або красиво ігнорує. З іншого боку, рівень громадянського суспільства настілький низький, а авторитет і компетенція громадських об’єднань настільки формалізовані, що годі й чекати, щоб суспільство якимсь чином впливало на рішення президента чи уряду.

Події довкола святкування Дня незалежності вже мали б стати предметом серйозного обговорення численних авторитетних суспільних організацій, за участі Президента Володимира Зеленського.

До певної міри розумію позицію Глави держави і його оточення: вони всі, вихідці із середовища шоу-бізнесу, спираються виключно на свої практичні критерії: все рейтингове, затребуване громадянами цього суспільства, має бути легітимізованим на головному святі країни, як консолідуючий фактор. З цієї точки зору Президент ніби формально правий. Однак є в цій позиції страшна і суттєва помилка: попса ніколи не буває повноцінною культурою. Це субкультура, вузенький сегмент у спектрі інших субкультур. Але в силу різноманітних причин вона розрослася в нашій країні до небачених масштабів і підім’яла під себе всі інші сегменти, сектори і напрямки культури.

Звісно ж, звідки людині з його походженням, освітою і специфічним професійним досвідом знати, як функціонує величезний культурний механізм країни, як відбувається проникнення у свідомість суспільства його архетипів і як ці архетипи вже впливають на колективну свідомість громадян? Це мають знати люди з відповідною освітою, практичним досвідом, рівнем мислення. Та й зі щирою любов’ю до своєї країни.

А дії Президента, схоже, формують зовсім інші інструменти: опора на рейтинги, телеканали, яскраві і несподівані перфоманси та на колективну свідомість свого невибагливого електорату, напханого веселими шоу і серіалами. З точки зору рейтинговості події історичного значення – здебільшого трагічні і поминальні – виглядають якось непрезентабельно. Навіщо заглиблюватись у психологію народу, вивчати пантеон його справжніх героїв, рахуватися з його моральними і духовними авторитетами? Достатньо зробити гарний «відосік», роздати державні відзнаки двом-трьом відомим особам та започаткувати кілька державних премій імені видатних осіб, які недавно покинули цей світ.

Хоча навіть роздавання державних нагород має свій глибокий підтекст, адже, як не дивно, народ завжди має свою моральну оцінку нагородженого, яка часто не збігається з офіційною. Тоді й виникає та ситуація, яку ще Дідро означив сентенцією: «Нагороджуючи кращих, ми підіймаємо достойних, але нагороджуючи недостойних, ми підіймаємо гірших».

Про яку, зрештою, мораль говорити, коли сьогодні звання «заслужених» і «народних» в Україні роздають попсовій братії, наближеній до олігархічних телеканалів? А у президентському указі читаємо: «За значний особистий внесок у культурний розвиток України»… Можливо, треба бути чесним й аргументувати інакше: «За перемогу в численних хіт-парадах», «За участь у рейтингових телевізійних шоу», «За епатажність і оригінальність іміджу» тощо.

Давно назріла і перезріла нагальність переглянути в суспільстві ставлення до державних звань. І тому, хто їх не цінує, годі їх отримувати. Або запровадити нові звання і не ганьбити ті високі і державні, котрі є. Розумію, що мені хтось заперечить. І навіть кардинально: а навіщо вони взагалі потрібні, ці звання? Вони пережиток совка!

Відповім усім й одразу думкою ще одного француза Монтеня, з його трактату «Про державні нагороди». Суть її: в будь-якому суспільстві, навіть дуже корумпованому, мають існувати нагороди, які зовсім не обтяжують державну казну матеріальними виплатами, але несуть, передовсім, моральне навантаження. Вони мають надаватися видатним і неординарним людям країни за їх виключність і обдарованість. Монтень називає такими нагородами у Франції Рицарські Ордени або Орден Святого Михайла. І додає: у цих відзнаках було більше чистої слави, аніж меркантильної вигоди.

Що вже говорити про наше рідне суспільство, де особливим шиком вважають кількість ефірів на провідних телеканалах, які в свою чергу гарантують пряму матеріальну вигоду. Бо те, що добре прорекламовано, гарно продається. Саме цей принцип, напевно, і є основоположним для країни, де править ринок. Завжди пам’ятатиму вислів голови адміністрації одного з колишніх наших президентів, який на науковій конференції самовпевнено виголосив: «Для мене головною цінністю того чи іншого художнього твору є те, чи він добре продається». На те я, не стримавшись, відповів: чи не найкраще продається… туалетний папір.

Як на мене, в нашій державі повинен (хай навіть штучно) культивуватися і підтримуватися саме розумний баланс раціонального та ідеального. Тобто в уряді на найвищому рівні мають працювати радники, позбавлені меркантильності, які б консультували очільників не тільки як заробляти гроші і створювати особистий рейтинг, а найважливіше – як підтримувати позитивний імідж держави і свій особистий моральний авторитет.

Зауважу – моральний! Адже якраз відсутність цієї чесноти на найвищому рівні призводить до морального упослідження всіх державних інституцій, всіх владних структур. І як наслідок – до загрози занепаду самої держави. Як це трапилося, скажімо, з Римською імперією.

Не знаю, чи це усвідомлять колись ті, хто мав би його усвідомити. Але цілком упевнений: усе це аж надто добре затямили наші вороги.