Її денник став документом поневірянь жертв Голокосту: 719 сторінок цієї сповіді для Вічності достеменно відтворює те, що пережила реальна єврейська родина. Повсякденні записи є безспірними доказами невимовної жорстокості, знущань, репресій, геноциду цілого народу.

Вона народилася 1929 року у Франкфурті-на-Майні, в родині асимільованих євреїв. Батько Анни Отто Франк – офіцер у відставці, мати Едіт Холлендер Франк – домогосподарка. Анна мала старшу сестру Марго. Франки були достоту ліберальною родиною, в якій не панував культ традицій та звичаїв іудаїзму. Жили в асимільованій громаді неєврейських і єврейських сімей, їхні діти росли разом з католиками та протестантами.

Згодом родина переїздить до Амстердама. Після приходу до влади Гітлера нацистська Німеччина поступово розпалювала війну в Європі. Окупувавши спершу сусідні держави. Нідерландам також судилася гірка доля нацистської анексії та «рейхскомісаріату». Як і скрізь на захоплених територіях, нацисти в Нідерландах розгорнули сегрегацію та цькування євреїв.

«І тут почалися наші страждання, – свідчить у щоденнику Анна Франк. – Вводили нові закони, один суворіший за інший, особливо погано почуваються євреї. Євреї мають носити жовту зірку, здати велосипеди, євреям забороняється їздити в трамваях, не кажучи вже про автомобілі. Покупки можна було робити тільки з третьої по п’яту години, притому в спеціальних єврейських крамницях. Після восьмої вечора не можна виходити на вулицю і навіть сидіти в саду чи на балконі. Не можна ходити в кіно, театр – жодних розваг!».

6 червня 1942 року Анна з батьками прийшли в амстердамський дім на набережній Принсенграхт, 263. Того дня була сильна злива і родина Франків кілька кілометрів брела під водоспадом та у глибоких потоках: євреям заборонили користуватися громадським транспортом.

Над їхніми головами уже збиралися тяжкі хмари. Тому в задній частині будинку облаштували таємний сховок, який згодом Анна ретельно опише у «Щоденнику»: «…На першому поверсі — великий склад, він же — експедиція. Поруч із дверима на склад — вхідні двері, подвійні, які ведуть на невеликі драбинки. Якщо по ній піднятися, то опинишся перед дверима з матовим склом, на ньому чорними літерами написано: «Контора». Це і є головна контора, дуже велика, дуже світла, де багато народу. Вдень там працюють Міп, Еллі та пан Коопхойс. Через прохідну кімнату, де стоїть багато шаф, великий буфет, входиш у темний кабінет, де раніше сиділи пан Кралер і пан ван Даан, а тепер залишився тільки пан Кралер. З коридору теж є вхід прямо в цей кабінет, через скляні двері, які можна відчинити зсередини, а зовні не можна. З кабінету Кралера коридором підіймаєшся на чотири сходинки й входиш у найкращу кімнату контори — директорський кабінет. Там темні, солідні меблі, лінолеум покритий килимом, стоїть радіоприймач, гарні, ошатні лампи, словом, шикарно! Поруч — велика містка кухня з «титаном» та двома газовими конфорками. Далі — вбиральня. Це все на першому поверсі.

З довгого коридору дерев’яні сходи ведуть нагору, у передпокій, який переходить у коридор. Праворуч і ліворуч — двері. Ліва веде на склад і в комори, з мансардою та горищем — це приміщення займає передню частину будинку. З іншого боку будівлі є ще довгі, жахливо круті, справжні голландські сходи, які ведуть до другого виходу на вулицю». Анна вела щоденник нідерландською мовою у форматі листів до вигаданої подруги Кітті. Їй вона «розповідала» про все, що з нею відбувається, про свої почуття та переживання.

«Я страшенно перелякалася. Повістка… Всі знають, що це означає: концтабір… Переді мною майнули тюремні камери – невже ми дозволимо забрати батька!?».

Щоденник Анна назвала «Het Achterhuis» («На задньому дворі»). Українською він вийшов під назвою «Сховище».

«Німці дзвонять в кожні двері і питають, чи не живуть у домі євреї… Ввечері, коли темно, я бачу колони людей із заплаканими дітьми. Вони йдуть і йдуть, на них сиплються удари і стусани, що майже збивають їх з ніг. Нікого не лишилося – старі, немовлята, вагітні, хворі… всі рушили в цю смертельну ходу».

Навесні 1944 року Анна почула по радіо виступ міністра освіти Нідерландів: той закликав громадян зберігати будь-які документи, що можуть бути свідченням тих страждань, які переносять люди на окупованих територіях. Одним з таких свідчень і стали щоденники юної дівчини. Анна вирішила написати роман на основі щоденників, почала переписувати й редагувати власні записи, доповнювати їх новими фактами.

… У будинок, де переховувалися євреї, серед яких і родина Франків, нагрянула голландська поліція та гестапівці. Заарештували всіх. Чотири дні їх утримували в тюрмі, а згодом перемістили в «штрафний відділок» табору «Вестерборк», на найтяжчі роботи. Євреї мали найменший пайок, їх намагалися частіше ізолювати від решти ув’язнених. Робота була дуже брудною, і батько Анни спробував прилаштувати доньку до миття туалетів. Проте керівництво табору цього не допустило.

Згодом родину депортували в Освенцим. Анну з матір’ю та сестрою насильно відділили від батька. Тоді із понад тисячі людей половину відправили в газові камери. Анна, якій виповнилося 15 років, до камери не потрапила, вона вважалася наймолодшою серед дітей-в’язнів.

У блоці, де утримували Франків, відібрали жінок для роботи на фабриці зброї. Анну робіт не залучили – в неї діагностували коросту.

Коли радянські війська вже були десь за сотню кілометрів від табору, Анну, Марго і ще понад 630 жінок перевезли в концтабір «Берген-Бельзен». Спершу сестри Франк працювали у «взуттєвому баракові», але згодом Анна відмовилася від цієї роботи, бо багато в’язнів на цій роботі підхопили зараження крові.

Жахливі санітарні умови щодень погіршувалися: прибували нові в’язні, багато з яких тяжкохворі. В таборі спалахнула епідемія висипного тифу. Сестри Франк опинилися в санітарному блоці. Анна горіла, мала високу температуру. А упадавши в тяжкі марення, всміхалася.

На початку лютого 1945 року сестра Анни Марго Франк померла. А декілька днів потому Анну також знайшли бездиханною… Точні дати їхньої смерті не відомі. Вважалося, що вони загинули в березні. В офіційних документах, складених владою Нідерландів одразу після війни, датою смерті Анни Франк вписано 31 березня.

15 квітня англійці звільнили Берген-Бельзен.

Єдиним членом родини, котрому вдалося вижити, був Отто Франк – батько Анни. Після війни він повернувся до Амстердама, а 1953 року перебрався до швейцарського Базеля. Помер в 1980 році.

Відоме ім’я того, хто особисто затримав і відправив до концтабору Анну Франк, її родину і ще декілька євреїв в Амстердамі, – це есесівець Карл Зільбербауер, котрий вирізнявся особливою жорстокістю навіть у гестапо.

Про всіх ворогів і друзів, поневіряння та світлу надію на визволення писала Анна Франк, дівчина, яка вирішила залишити свідчення жахів, що ніколи не повинні повторитися. Фахівці Нідерландського державного інституту військової документації, виконавши експертизу щоденника з використанням сучасних технологій, переконливо довели: весь зміст було написано нею, Анною Франк. І цей щоденник не є ні «новелою», ні «літературною фальсифікацією», а точно відтворює вихідні матеріали. Документальна засторога для нащадків, голос правди на віки вічні…