Вечірньої пори до мене в лікарняну палату «підселили» новенького. Неговіркого хлопця-військового. При знайомстві лише назвався і сказав звідки родом. Його рідне місто в Дніпропетровській області я добре знав з юності. Вже згодом Олесь (назву його так) повідав, що на фронт пішов добровольцем у перший же день війни.

Не міг і я не зізнатися йому, що того лиховісного 25 лютого сам подався до рідного військкомату, записуватися у добровольці. І, схоже, щиро потішив його офіцерів, коли ті почули про мій вік. Але того вкрай тривожного першого дня війни я повірив у нашу неминучу перемогу. Бо вже зранку біля військкомату стояли у довгій черзі сотні добровольців, заполонивши простір між вулицями Шевченка і Пушкіна. Зізнаюся, був цим зворушений до сліз, адже розумів, що так блискавично отримати повістки люди ніяк не могли. У цій довгій черзі був народ усякого віку. Чимало жінок. Подумалось тоді, що то медички. Того ж дня у мене, гіпотоніка, вперше в житті «зашкалив» тиск.

Мій сусід по палаті поділився, що хотів воювати танкістом, має таку військову спеціальність, але танків не вистачало, тому освоїв професію воїна протиповітряної оборони. Рік воював у харківських лісах. Потім з виразкою шлунку потрапив до полтавського госпіталю, а доліковувався у цивільній лікарні. Наша ніч була заключною у його цивільному лікуванні. Далі знову мав перебратися в госпіталь.

Він мене чомусь уперто називав «Батею». Доти Батею я ніколи не був. Думаю, це звичне фронтове звернення молодших до старших. Мав він 33 роки, але виглядав добре за сорок. Прохопився, що одружений і має доньку.

От і все, чим мій сусід поділився зі мною. Далі оповідатиму те, що мимоволі почув з його снів.

Олесь надто швидко засинав. Якось хворобливо швидко. Через лічені секунди, як тільки голова торкалась подушки, рівно дихав і вже щось бурмотав. Часом через це бурмотіння проривалися цілі фрази, як не дивно, цілком логічно побудовані.

Розмовляв російською.

Коли ввечері у двері нашої палати постукав мій син, Олесь щойно заснув. Стук його не розбудив. Несподівано крізь бурмотіння ми із сином вловили слова «Слава» і кілька разів – «вогонь!». Схоже, він давав команду своєму побратимові.

Мій Тарас посміхнувся і тихо мовив: «О, тобі сьогодні скучно не буде. А чи заснеш?».

Справді ніч випала не скучною.

Спершу Олесь комусь розповідав, що завтра у бій, який вони обов’язково виграють.

Та найбільше розмовляв уві сні зі своєю дружиною. Я навіть почув її ім’я.

Він казав їй: «Таню, я в «мажорній» палаті. Тут батя-українець. Я тобі навіть скажу українською мовою: «Таня, я тєбя дуже, дуже люблю».

І говорив їй, що давно хоче її побачити, але не може покинути фронт. І що їм треба буде їхати в Київ – наводити там порядок, але вони не можуть зараз створювати «дірку у фронті через яку в Україну зайдуть погані люди».

Мабуть, Олесь знав про свою звичку, бо вранці якось знічено запитав, чи, бува, не заважав мені спати. Я запевнив, що ні, а про його нічні марення не сказав нічого. А коли він, убравшись в однострій, виходив з палати, мовив: «Батя, поправляйся». Я ж відповів: «Бажаю тобі повернутися з війни до своєї Тетяни живим і неушкодженим». Перехопив його погляд – він здогадався, як я почув це ім’я.

Коли в лікарняному коридорі стихли його кроки, до палати зайшла моя лікарка і стала вибачатися за неспокійного сусіда. Відповів, що, навпаки, вдячний їй за цю дорогу для мене зустріч.

Це був справді подарунок долі: Олесь наче прийшов у палату з роману Ремарка «Три товариші». З того безсмертного твору, який оповів людству про фронтовиків Першої світової. Про тих, кого у повоєнній мирній Європі називали «втраченим поколінням». Очевидно, маємо й ми незабаром пережити такі ж болісні випробування. Але дивно: розуміючи, що Олесеві нічні марення породжені перебуванням його у пеклі нинішньої війни, я не вловив у собі навіть нотки жалості до нього. Навпаки, захоплено відчував неабияку потугу його натури. Силу гідності, яку Василь Стус нарік «прямостоянням».

«Ми іноді жаліємо людину й не знаємо, що колись, може, назвемо її щасливою». Дуже хочу, щоб Олесева доля підтвердила цю Ремаркову мудрість.