Ми зустрілися у Києві на Подолі. Усміхнений чоловік середнього зросту у тьмяно-болотяному пікселі, з помітним надписом «капелан» міцно потиснув мою правицю. У нього вже проступала сивина, міцні пруги розкочувалися по засмаглому обличчю, чорні брови вигиналися над карними очима.

За його плечима – три миротворчі місії, остання з яких – в Косово. На згадку про ті часи залишився блакитний берет миротворця, який він проносив із собою вже в українських окопах. Після анексії Криму у 14-тому, на початку війни не залишився осторонь, пішов на передову. З особистою зброєю – хрестом, Біблією та молитвою. Нині Олег Сидоренко – старший офіцер командування підготовки сухопутних військ Збройних сил України та за сумісництвом військовий капелан ПЦУ.

…Ми знайшли затінок у кав’ярні. Доки заварювався чай, а сонце спроквола визирало за цегляними будівлями Подолу, Олег Васильович пригадував. Раніше він розглядав можливість покинути військову справу, але після початку широкої війни усе змінилося.

– Тепер я у Збройних силах до нашої остаточної перемоги.

Намагався говорити бадьоро, але погляд видавав утому.

– Я був у групі командування оборони Києва, ми допомагали територіальній обороні облаштовувати фортифікаційні споруди: блокпости, загорожі, протитанкові рови… Згодом почали формувати військові частини корпусу резерву ЗСУ. Там мені доводилося виконувати функції заступника командира з морально-психологічного забезпечення. І, звісно ж, військового капелана.

Багато труднощів у роботі тоді виникало через те, що чимало новобранців не зналися на військовій справі, потребували підготовки, мотивації та підтримки.

– Головним ворогом для них тоді був страх. Я мав допомогти їм його перебороти. Я був капеланом без нумерації військових частин у трьох бригадах. Бувало, телефонний дзвінок: «Капелане, у нас бій, обстріл!». Я відповідаю: «Молюся». Це мить моєї участі у цій борні, духовної участі…

Олега Сидоренка пам`ятають іще з Майдану. Під час Революції Гідності він був капеланом 8-ої сотні самооборони, разом з протестувальниками здійснював охорону громадського порядку. З початку війни чільний склад 8-ої сотні самооборони Майдану пішов у добробати, а там і на передову.

– Є два види боротьби – фізична та духовна, – Сидоренко перевів погляд за вікно, наче щось шукав у цьому тихому закутні Подолу. – Я відчував, що найбільше користі принесу в духовній борні, капеланом.

Так він опинивсяна фронті у 28-й окремій механізованій бригаді. У закіптюженій темно-зеленій футболці, у броніку, з «калашніковим» та Біблією. Обов’язки капелана ділив з обов’язками очільника пресслужби військової бригади. Придався досвід практичної журналістиці – багато знімав.

Якось, перебуваючи на лікуванні у шпиталі, Сидоренко ділив палату з бійцем підрозділу морської розвідки. Мали час і заповнювали його розмовами. Говорили і про Бога.

– Все, що стосувалося наших духовних бесід, зводилося до того, що перший крок примирення з Богом – це покаяння й хрещення, – згадує Сидоренко.

Його сусіда по палаті запевнив, що він хрещений. Тоді, розгорнувши Біблію, Сидоренко неспішно зачитав уголос: «Хрещення – не тілесної нечистоти обмивання, але обіцянка Богові доброї совісті».

– Отже, кажу йому, хрещення – це перш за все обіцянка. А чи може немовля давати якісь обіцянки? Звісно, ні. Тому й Ісус прийняв водне хрещення, коли йому було тридцять років, а опісля пройшов сорокаденне випробування у пустелі. Так само і ми маємо цілком свідомо обіцяти Богові доброї совісті. Обіцянка – це насамперед виконання. Якщо ти щось пообіцяв Богові – мусиш це виконати.

Сидоренко перервав оповідь, ковтнув чаю. Я відчував, що ця маленька пауза не випадкова, що зараз він скаже головне.

– Після цього, – продовжив Сидоренко – я перепитав: «Володю, то ти хрещений?». Він відповів: «Обряд був, але це не хрещення, дійсно».

Сонце вже не заглядало до нас у вікно кав’ярні, перебралося кудись убік, ближче до заходу. Спорожнів наш чайник, добігала кінця розмова. Я запитав Олега Васильовича, що він розказуватиме своїм онукам про війну України з московією. І почув у відповідь:

– Історію про Давида та Голіафа. Коли маленький хлопчик-пастух на ім’я Давид вийшов проти озброєного до зубів Голіафа тільки з однією пращею, в яку вклав камінь, ніхто не вірив у його успіх. А він отим єдиним каменем уцілив велетню межи очі, повалив його мертвого і переміг. Давид – це наші Збройні сили, а Голіаф – міфічна російська велич.