Світанок 24 лютого 2022 року у Києві, як і в багатьох містах, селищах, селах України, оглушили вибухи і засліпили заграви пожеж. Ефір провис від телефонних зойків, і болючих слів «почалося!.. війна!..».  Те, у що більшість українців затято відмовлялася вірити, увірвалося в наш дім і з першим вибухом розшматувало наші долі на ДО і ПІСЛЯ.

Той ранок вже довіку не забути. Величезні затори, люди в паніці, з валізами, з домашніми тваринами,.. довжелезні черги на перонах, на автозаправках, до банкоматів… І нестерпне квиління сирени, до якого, здавалося б, несила звикнути. Все це нагадувало зйомки епічного фільму про кінець світу. Відчуття нереальності помножене на страх смерті.

За два роки ми геть змінилися. Знайшли в собі рішучість, яка долає панічний страх. Нинішні ранки для киян непорівнянно спокійніші. Навіть якщо над столицею завиває сирена повітряної тривоги, навіть якщо громом озивається наша ППО, трощачи рашистські «шахеди» і «калібри». Ми вже не ті – розгублені, знічені, заскочені страшною зрадою віроломного сусіда, який клявся нам і вічному братерстві.

Наш вічний Київ живе: вже вдосвіта, тільки-но кінчається комендантська година, люди звично поспішають до громадського транспорту, щоб дістатися роботи; хтось виходить на ранкову пробіжку чи на прогулянку із собакою. Кав’ярні дихають ароматами кави і круасанів. Але це вже не той Київ, який був до світанку 24 лютого 2022 року.

Так, на вулицях нинішньої столиці поменшало блокпостів, проїжджу частину не загороджують протитанкові «їжаки», як це було у перші місяці рашистської навали, але дух української незламності за цей час незрівнянно помножився. Навіть око це помічає: Київ тепер рясніє синьо-жовтими стягами і прапорцями. У серці столиці, на майдані Незалежності цих прапорців тисячі: кожен – то душа Героя, який віддав своє життя за нашу Батьківщину. Особливим місцем у центрі Києва стала Стіна Пам’яті полеглих захисників України, біля Михайлівського золотоверхого собору. Тут до жаху тісно світлинам Лицарів. Сюди щодня приходять люди, аби схилити голови перед світлими ликами тих, хто тепер навічно у вдячній пам’яті народу.

Війна змусила нас переосмислити наше ставлення до речей, які раніше, здавалося б, не мали суттєвого значення. Ми нарешті збагнули значення декомунізації. Зрозуміли, що символи радянського тоталітаризму вбивчі, недаремно їх нині намагаються повернути нам рашистські окупанти. Не стало герба радянської «тюрми народів» на щиті монументальної «Батьківщини-матері» – тепер там наш Тризуб, знак Волі. Ідуть у небуття радянські та проросійські назви столичних проспектів, площ, вулиць, провулків, станцій метро.  Українці відчули себе повнокровною європейською нацією, яка пишається своїми славними синами і доньками, своєю історію, своїми духовними набутками.

Так, наш Київ лютого 2022-го і Київ сьогочасний – однозначно різні. Місто вистояло, звідси з ганьбою покотилася туди, звідки прийшла, бита і трощена «друга армія світу». Град героїчного Кия став для цивілізованих країн символом могутньої єдності України та самовідданого, героїчного опору імперії.