Нагорі – революційна «буря і натиск», молодече і безоглядне «вперед за всяку ціну», буйних хміль близької незнайомої фортуни й адреналінова ейфорія. А внизу – сум‘яття, розгубленість, приреченість. І що нижче, до землі ближче – то частіше лунає тривожне «Що ж воно буде?»

З таким суспільним настроєм Україна стала на порозі нової доленосної події, яку часто порівнюють із геть неоднозначною майновою «прихватизацією» сумнозвісних 90-тих. Коли «купка мала» бандитів-діляг загарбала «заводи-теплоходи», а решту народу засіяли «сертифікатами», що не вартували й паперу, на якому друкувалися. Ринок землі, про який так довго говорили-балакали, сушили владні мізки, довкола якого ламали партійні стріли і пропагандистські пера, заробляли прихильність виборця і місце під сонцем, схоже, незабаром запустять. Волею нинішнього шостого глави держави, гуртом його ж таки ледь не конституційної парламентської більшості й уряду, який уже авансом прозвали «технократичним».

«Младореформатори» не дають оговтатися. Після десятиліть популістської розволіклості, «партійної махльойки» і «договорняків», парламентських ток-шоу, публічного лицемірства, засилля корупції, кланових перетягувань державної ковдри при тотальній олігархізації верхів і масовому озлиднінні низів, – після всього цього густого і вбивчого для держави паразитарію декларативна напористість нинішньої влади затепліла (принаймні значній частині суспільства) новим променем надії на краще. Але ринок землі, той, що бачать наші владні «технократи», схоже, знову накриє ці сподівання мокрим рядном.

Навіть їхня риторика, в якій часто-густо більше отого нетерпіння, аніж фахової аргументацій й логіки, навертає передчуття чогось недоброго. Якогось шахермахерства. Мимоволі згадую героя зощенківської сатири, який з переляку перед міліцейським обшуком будинку свого діляги-свояка, гасав його багатим обійстям і діловито командував сестрі: «Поки вони не прийшли, головне тут все  продати! І то швидко!» Тривогу посилюють реалії, що скидаються на парадокс: в механізмі цього бізнес-проєкту, схоже, нині краще обізнаний іноземний покупець, ніж наш. Бо й справді, деталі майбутнього земельного ринку керівництво держави охочіше викладає «чужим дядям»: на зустрічах з представниками Європейської бізнес-асоціації, з чільництвом Світового банку, на всяких бізнес-корпоративах іноземних інвесторів. Ще й припрошує їх ласкаво: «Досить низька база для старту, сюди можна дешево зайти… Хто зайде раніше, той заробить найбільше…» Це не почуте десь на київському ярмарку, це цитати з недавнього виступу Прем’єр-міністра на одному з таких форумів, лише для іноземних бізнесменів.

А тимчасом вітчизняний сільгосптоваровиробник – у позі терплячого «жданика». Сам Тимофій Милованов, міністр розвитку економіки, торгівлі та сільського господарства, похвалився: його міністерство має «35 сценаріїв» запровадження ринку землі, «які підготували різноманітні фахівці». Як тут не чухати потилиці? І тому сидять наші керманичі громадських об’єднань аграріїв з видом приречених на різних публічних імпрезах, організованих владою та «міжнародними донорами», силкуються донести думку малих і середніх товаровиробників… Їх чемно слухають, обіцяють найближчим часом робочі зустрічі, на яких неодмінно «узгодять спільні дії», «врахують зауваження», «скоригують  наміри», «вироблять єдину стратегію». А у паузах, за кавою, благодушно поплескуючи по плечу, довірливо кажуть про те, що «поїзд пішов», що «все вже вирішено, на найвищому рівні», –  отож, мовляв, не тратьте, куме, сили…

І тут уже нашим не до жиру. Не про долю мораторію дбати, а про свою власну долю. Не про те, запускати чи ні ринковий обіг земель сільгосппризначення, і навіть не про те, скільки тієї ниви відпускати в одні руки, а про життєво важливіше: яким чином бодай відтермінувати обіцяний владою та вже й озвучений на весь світ дозвіл купувати українські вгіддя іноземцям. Не перекрити їм шлях, як ще недавно гучно і на всі лади лунало згори й донизу, а лише тимчасово прикрити, поки наш рідний сімейний фермер та середній орендар хоч трішки оговтається перед майбутньою навалою чужого капіталу. Отаке воно житіє – не за Конституцією, з чинною 13-тою статтею про землю як «об’єкт власності Українського народу», а за законом меншого зла.

Міжнародні донори торжествують. Обіцяють нашим сільгосптоваровиробнкам свою фінансову милість. Не золоті гори, звісно, і не таку підтримку, як найближчим західним сусідам. Бо там повноцінний ЄС, а тут лише безвіз і туманна обіцянка «десь-колись, можливо, долучити». Запевняють чесно: як тільки ринок запустять, банківський сектор без зволікань розкриє для покупців землі свої кредитні портфелі.

У цьому переконує і Сату КАХКОТЕН, директорка Світового банку в справах України, Білорусі та Молдови, виступаючи на панельній дискусії, організованій громадською коаліцією «За скасування земельного мораторію». Хоча й попередила: це буде обережне кредитування малого та середнього бізнесу, оскільки «ризики доволі високі». А тому держава мусить невідкладно створити й узаконити агентство з часткового гарантування кредитів. І до моменту старту ринку землі «всі необхідні закони має бути прийнято, порядки розроблено та визначено, – тоді старт ринку буде ефективним». Те ж саме підтвердив і підлеглий пані Кахконен, провідний спеціаліст Світового Банку Ваге ВАРДАНЯН. Розтлумачив: «Це найкращий варіант для України, який вже довів свою ефективність в багатьох країнах світу. Фермер просить  у банку позики, той аналізує заяву, визначає потребу в частковому гарантуванні і звертається до агентства гарантування кредитів. Воно перевіряє критерії відповідності, аналізує ризики і в разі схвалення надає часткову кредитну гарантію. Отримуючи за те комісійну оплату від банку. Отоді банк надає позику, забезпечену частковими гарантіями, – до 50% суми позики. І не довше, ніж на сім років». Експерт світового банку поділився прогнозами: мовляв, цим фінансовим інструментом зможуть скористатися 2200 українських фермерів. Як фільтруватиме агентство свою клієнтуру, кого і за що каратиме відмовою, а кого милуватиме кредитною підтримкою – це поки що незвідане поле. Так само, як і, даруйте за відвертість, «тіньові тарифи» за таку послугу – бо ж як інакше в наших стабільних «корупційних реаліях»?

Агентства, які частково гарантують кредити, діють в усьому світі. Принаймні, у цивілізованому точно. Як державні інституції. Хоча в українському варіанті Сату Кахконен допускає з часом «співфінансування, державно-приватне партнерство». Воістину, бізнес – то святе. Скрізь і всюди.

Оксана МАРКАРОВА, міністр фінансів України, підтримує створення такого фінансового органу. Каже, коли запуститься ринок землі, «найперше маленькі фермери повинні бути не в гіршому, а загалом у кращому становищі». А оскільки, за фінансовими прогнозами, «ставки, які можуть запропонувати банки на наступний рік, занадто дорогі», то перед Мінфіном поставлено «жорстку вимогу»: «зробити так, щоб цей ресурс став для фермера довгостроковим і дешевшим». Але, за словами пані Маркарової, уряд ще дужче схилиться до того, щоб заснувати агентство чи фонд часткового гарантування, якщо до цього докладуться «наші міжнародні партнери». Простіше кажучи, якщо погодяться дофінансовувати цей підрозділ на пару з держбюджетом. «Якщо ж нам треба розраховувати тільки на ресурси державного бюджету, то тоді у нас є кілька опцій, які можна буде використати», – зазначила міністр. Згадавши з-поміж тих «опцій» прямі бюджетні гарантії та бюджетні фінансові програми, на кшталт підтримки АПК і здешевлення кредитів, яка вже є у цьогорічному головному кошторисі держави.

Керівниця Мінфіну добре розуміє, що сама процедура створення такого фінансового органу – з обов’язковим ліцензуванням, формуванням наглядової ради і т. п. – відбере багато часу. Хоча й покладається на досвід міністерства, яке  створило агенцію для управління іншими проектами, зокрема й міжнародними, а до того ж разом з Європейським інвестиційним банком запустило програму кредитів для малих сільгосппідприємств. «Тому якщо такий фонд створюватимемо, гадаю, можемо з цим упоратися і швидше», – підсумувала Оксана Маркарова. І висловилася за те, щоб сам механізм видавання кредитів малим і середнім сільгосптоваровиробникам мінімізував участь, а отже і вплив чиновників. Держава, надаючи гарантії для зменшення додаткової ставки, має делегувати щонайбільше прав і можливостей безпосередньо банкам. Тоді, вважає міністр, ці програми будуть ефективнішими, стійкішими до корупційних проявів. Пані Маркарова сповнена оптимізму: мовляв, тепер маємо цілковите розуміння з Мінекономіки, отож «процес підготовки, планування і законодавчих ініціатив, які нині вже на розгляді парламенту, плануємо дуже швидко завершити». І так само швидко переорієнтувати – бодай частково – вже наявні державні програми підтримки АПК «саме на підтримку фермерів, зокрема і для купівлі землі».

Згадала пані Маркарова і про фіскальні ризики, які зазвичай супроводжують будь-яке кредитування, особливо з державною гарантією. Наголосила: гарантія, навіть часткова, чи то фонду, чи уряду не повинна сприйматися як «подарунок від державного бюджету». Щоб банки нормально працювали з позичальниками і не сподівалися на «державу, яка заплатить».

Президент Аграрного союзу України Геннадій НОВІКОВ, один зі спікерів цієї панельної дискусії, слухав виступи представників Світового банку і чільниці рідного Мінфіну з неприхованою досадою. А коли перебрав слово, пішов у наступ:

«Не знаю звідки беруть цифри доповідачі. Бо кожен фермер, кожне сільськогосподарське підприємство хоче купити землю. Тому коли кажуть, що 2200 українських фермерів зможуть скористатися цим фінансовим інструментом, виникає резонне запитання:  куди ж подіти решту 38 чи й 40 тисяч нашого фермерства? А додамо до цього ще й середні сільгосппідприємства, які не мають ані кредитування на зарубіжних ринках, ані доступу до тих відсотків, до фінансових можливостей, які мають інші учасники ринку. Тому якщо зважити на них, а ще й на ту категорію молодих мешканців сіл, які нині не є юридичним особам, але теж мають намір працювати на землі, то цифри цієї потреби будуть значно більшими. За розрахунками наших експертів, з відкриттям ринку власники паїв можуть виставити на продаж близько 2,7 млн гектарів угідь. Навіть за нормативно-грошовою оцінкою це 2,7 млрд доларів. Тому, якщо фермерам пропонують такі куці фінансові можливості, то тоді варто чекати інших процесів, інших фінансових відносин: у ринок землі втрутиться несільськогосподарський капітал. Те, до речі, від чого потерпають деякі європейські країни.

Упевнений: інструменти, які пропонує уряд, можна розробити і втілити, але за однієї умови: ми розуміємо, хто буде учасником цієї купівлі. На наш погляд, землею в Україні повинен володіти той, хто на ній працює. Це досвід багатьох цивілізованих держав, зокрема й Франції. Якщо пануватиме такий принцип, то тоді ці інструменти підходять. В якій мірі – тут можна дискутувати. Я, наприклад, вважаю, що Світовий банк обрав для України не найкращий інструментарій фінансування. На мій погляд, іпотечна установа була б краще. Але це вже дискусія фахівців. Мають діяти чіткі обмеження хто може купити цю землю. Інакше ці інструменти вкрай важко навіть обговорювати. А якщо допустимо участь у земельних торгах іноземців, то ми стаємо відразу неконкурентними: на світовому ринку кредитні ресурси значно дешевші, депозити від’ємні. Людям буде легше навіть купити землю під 1 чи й 2 відсотки, ніж платити за зберігання депозиту. Ми в надто різних фінансових умовах.

Якщо землю купуватимуть, щоб на ній працювати, то згадані інструменти кредитування для них. Але рантьє ними не повинен скористатися. Більш того, треба заборонити таким навіть за власні кошти, невідомо як нажиті, купувати землю, щоб здавати її в оренду. Оцього в Україні точно мусимо не допустити!»

А банкіри радіють, потирають руки. І, як запевнив Віталій ВАВРИЩУК, директор департаменту фінансової стабільності Національного банку України, «однозначно очікують ринок землі». Попри хитавицю на грошово-кредитному ринку банки, як зізнався експерт, вже давно й охоче працюють з аграрними компаніями, бо це, мовляв, чи не найнадійніші і дуже дисципліновані позичальники: статистика дефолту агропідприємств у півтора разу благополучніша, ніж підприємств промисловості. А банкірська радість стрімким наближенням ринку землі цілком зрозуміла: сама ж до рук пливе надліквідна, а отже надвигідна застава. Під неї і кредитів не шкода: ризики практично нульові.  І пан Ваврищук упевнений: це спричинить зниження  вартості кредитування. «Ми цілком усвідомлюємо, що після запуску ринку першочергової підтримки потребуватиме малий бізнес, фермерські господарства, сімейні ферми, – запевнив експерт. – І підтримуємо ідею заснувати фонд часткового кредитування. Готові відповідним чином відкоригувати нашу дерегуляцію, щоб цей інструмент банки могли використати для здешевлення кредитів і використовувати для цього більше своїх потенційних резервів».

«Банки, звісно, готові фінансувати, але справа у вартості ресурсів, на якій відбиваються офісні ризики банків», – вважає Дмитро ГЛІНСЬКИЙ, координатор Проектного офісу Незалежної асоціації банків України. За його словами, фінансування придбання землі – особливий аспект бізнесу. Бо гроші вкладаються  не у виручку, яка повернеться через рік-два, а у зменшення ризиків усього бізнесу. І «вартість кредиту стає важливішим фактором, ніж сам кредитний ризик». Більше того, вона є частиною кредитного ризику, запевняє експерт. Бо банк має оцінювати здатність повернути сам кредит і відсотки за нього. Тому, на думку пана Глінського, у цьому сегменті банківського кредитування необхідно комбінувати програми часткових гарантій і здешевлення кредитів. Й орієнтуватися на короткотермінові кредити, «за рахунок ресурсів, які покривають ті інвестиції, зокрема й у часі».

«З того, що сказав доповідач, банки взагалі не готові кредитувати, – не приховував роздратування Геннадій Новіков. – Бо вони не можуть надовго, а навіть сім років – це для купівлі землі ніщо».

У тому, що ліквідація мораторію на ринковий обіг сільгоспугідь, розширить доступ до кредитування, зокрема малим і середнім сільгосптоваровиробникам, переконаний і Олег НІВ’ЄВСЬКИЙ, доцент Київської школи економіки, давній прибічник ринку землі. «Політика останніх 20-ти років спрямовувалася на підтримку великих сільгосптоваровиробників. Малі ж перебували в нерівних умовах. Як подолати цей перекіс? Спростити пакет субсидій. Створити 1-2 інструменти, якими можна користатися незалежно від того, що ти виробляєш. Головне у простоті цього інструменту. Ним може бути компенсування першого внеску за кредитом. Є й альтернативна пропозиція: компенсувати відсоткові ставок. Але цей інструмент не дуже надійний. Про це свідчить і світовий досвід. Та й фіскальне навантаження цього інструменту на економіку країни дуже відчутне. Тому його не варто поширювати. А компенсація початкового внеску здешевлює кредитування і не є таким тягарем для бюджету держави. Проте й цю модель краще контролювати і прогнозувати. Звичайно, тут треба уникати кредитування вже розвинених секторів. І розвивати реєстр малих сільгосптоваровиробників, які можуть користатися цим простим і зрозумілим інструментом дотування аграрного сектору.

Що ж до інструменту гарантування кредитів, то, за словами економіста, він «розв’язує лише проблему доступу до кредитування, але не вартості кредитів».

Утім, на думку Геннадія Новікова, є ще простіший спосіб підтримати фермерів: «Землю, яку їм надали у користування, треба законодавчо за ними ж закріпити. Щоб їм її не викупляти. Отоді у них буде що закласти під банківський кредит. Але відповідний законопроєкт уже давно валяється та переварюється у парламенті».

«Цей варіант обговорюється, – запевнив Микола СОЛЬСЬКИЙ, голова Комітету Верховної Ради з питань аграрної політики та земельних відносин. – Є кілька ідей. У постійному користуванні фермерами, наскільки я розумію, десь 500-600 тис. гектарів угідь. Господарства, що мають до 500 гектарів ниви, обробляють близько 3 млн гектарів угідь. Основна ідея дискусії про цю категорію сільгосптоваровиробників – не виставляти їхню землю на аукціон, а дати їм право викупити її. Із суттєвою розстрочкою (обговорюється варіант від 5-ти до 10-ти років), без експертної оцінки і за нормативно-грошовою оцінкою».

Пан Сольський пообіцяв, що найближчим часом буде оприлюднено «доволі сміливі» пропозиції про майбутнє земель державних підприємств НААНУ, Мінсільгоспу, Міноборони та Державної пенітенціарної системи. А землі колишніх радгоспів, очевидно, запропонують їхнім працівникам викупити, «але в певному форматі». В якому саме – нардеп не уточнив, та й узагалі вибудував свій спіч за принципом: «менше знати – легше спати». Торкаючись перспектив державних дотацій АПК, лише натякнув, що гряде «найбільш радикальна зміна за останній період часу», що «дотація – це не знеболююче, а стимулююче, для розвитку певних напрямів»,  що «зміняться підходи», що «самі дотації буде «обнулено», а частину коштів бюджету наступного року «переорієнтують на різноманітні інструменти, пов’язані з викупом сільгоспугідь».

Бачив, як слухаючи пана депутата знизували плечима і хнюпилися у залі ті, хто представляє інтереси сільгосптоваровиробників. У перерві поспілкувався з одним із них – Леонідом КОЗАЧЕНКОМ, головою Української аграрної конфедерації.

–  Леоніде Петровичу, у мене враження, ніби вас силоміць підштовхують вистрибнути з парашутами, щоб на льоту їх полатати.

– Це справді так. Але чи вистачить нам цих парашутів? Думаю, що ні. Треба детальніше, глибше і таки професійно проаналізувати ситуацію. Без цього, зате поспішним рішенням можемо втратити надто багато, а головне –  непоправно.

– Нинішня панель може цьому запобігти?

– Нинішня панель презентувала лише один інструмент, який однозначно можна використати. Але він може забезпечити лише десяту частину потреби у цих ресурсах. А за таких умов, коли немає решти 90 відсотків, відкрити для світу наш земельний ринок? Вибачте, ми тоді залишимося… Мабуть, і ту десятину не встигнемо окупити, як нашу землю скуплять. І що тоді робити? Тому іноземців на цей ринок взагалі не треба пускати щонайменше на 10 років. Це не примха, а досвід наших сусідів, європейських країн. До слова, вони з часом тільки збільшували цей термін. Це для того, щоб дати змогу придбати землю найперше своїм співвітчизниками, суб’єктам господарювання. І забезпечити їх для цього дешевими ресурсами.

Якщо й ми знайдемо такі ресурси і проконтролюємо, щоб українці першими викупили землю, – такий земельний ринок можна вважати прийнятним. А якщо такої можливості немає, тоді треба такі ресурси шукати. Не маючи їх, починати – це неправильно.

– Як гадаєте, до позиції вашої громадської організації,  інших громадських обєднань сільгосптоваровиробників нинішня влада дослухається?

– Особисто я де можу пробую доносити цю інформацію. На жаль, дуже великий зовнішній тиск. Переконують у тому, що неважливо хто і де візьмуть ці гроші, головне, що вони прийдуть в Україну. Мовляв, вам треба гроші – вам їх дадуть. Але вибачте, проковтнути ці гроші, розрахуватися з пенсіонерами пенсіями… А нові ж хто заробить? Виходить так: той, хто заробить, той і забере їх з України. Тому тут треба бути дуже виваженим.

*   *   *

У доволі залюдненій конференц-залі, де відбувалася ця «панельна» розмова, не помітив посланців аграрної науки. Принаймні тих, яких давно знаю, з цікавістю слухаю, читаю. І певен: не я один. Авторитетні дослідники, знавці, наукові співробітники Інституту економіки та прогнозування НАНУ та Інституту аграрної економіки НААНУ, які багато років аналізують процеси реформування АПК, сільських територій, земельних відносин, вивчають світовий досвід, пропонують моделі і шляхи розвитку, хай не такі «бліц-радикальні», але принаймні природні для України.

Невже ж одмахнулися від такої знакової дискусії? Але чим більше слухав спікерів, тим більше упевнювався: ні, не вони проігнорували. Швидше за все проігнорували їх. Бо, знаючи позицію цих науковців, сильну аргументами й ерудованістю, маю підозру, що деякі навіть поважні учасники «панелі» мали б у такій дискусії вельми блідий вигляд.