Насправді, українська народна пісня – це дуже просто. Але – коли вже все розумієш. Ми давно перестали розуміти свою пісню, перебралися на зовсім чужу музичну територію і звідти часом намагаємося роздивитися, а то й спожити цей «матеріал». Декому вдається вплести його в свою музичну творчість, іноді з концертним і навіть комерційним успіхом. Як же неприємно чути й музикантам, і їхнім шанувальникам, що з українською піснею ця творчість не має нічого спільного.

Моя особиста статистика така: серед тих 10% українців, які ще часом трохи слухають українську пісню, хіба один із десяти чує мелодію (про триголосся вже мовчу). Решта сприймає лише слова; доказом є зворушлива популярність таких шедеврів, як «Ой ти, Галю» (шлягер 30-х на підрихтований сюжет давньої балади) або досить свіжа «Пісня про матір» (на слова Б. Олійника). Про мелодії цих пісень – жодного змістовного слова, зате які дискусії про слова!

Це така приказка або ж епіграф.

А справжня казкова бувальщина, з елементами чуда, трапилась мені влітку 199* року, коли наш веселий гурт повертався з Залізнячки на Безпалівку після потужного гостювання в родичів. Ішли через те саме поле, де я колись малим крав кавуни. Одна із залізняцьких родичок запропонувала нам помилуватися на її свиноферму, розташовану просто серед поля: це була сяка-така будівля, власне свинарник, навколо неї великий «двір», охоплений міцною металевою огорожею з довжелезним навісним коритом із нержавійки. В корито належного часу подавалася вода, пійло та інші втіхи недовгого свинячого життя.

Була тиха тепла серпнева пообідня пора, коли ото пора б уже й поспати. Але до ліжка ще кілометрів зо два, а тут така цікава екскурсія. І ми побували не тільки в свята святих, усередині свинарника, ми сподобились побачити, як дівчина приймала свинячі пологи, як вона вправно обтирала соломою кожне немовля й тут-таки клала його до безконечного рожевого вимені, десь аж у кінці якого розташувалась і ніжно рохкала велика мамина голова.

«Двір» ферми був заповнений свинотою найрізноманітнішого віку. Все це товариство інтенсивно спало, підставивши боки лагідному сонцю, і не звертало на екскурсантів уваги. І от комусь із дітей закортіло постукати по кориту, хоча ще не настав час трапези. Огорожа завібрувала: це був сигнал для всіх мешканців ферми! Вони зірвались на ноги й рушили кожне до найближчої ділянки корита. Попереду неслась молодь, за ними дещо повільніше трюхикали підсвинки, далі йшли зовсім поважні свині, і лише кілька величезних розгодованих мудрих хряків ледве підняли голови – та й знову поклали їх, швидко зрозумівши, що це «фейк».

Гніву одурених не було меж. Свині підняли страшний ґвалт, товкли рилами порожнє корито, і коли б їм якогось еквівалентного парасюка чи парубія, то пішли б, мабуть, кудись на штурм. Але штурмувати не було чого, лідера теж не було, тому вони просто кричали, це був справжній майдан!

У цю мить я згадав, що у мене в руках гітара. Я поставив її на металеву огорожу (для резонансу!) й кілька разів ударив один і той самий акорд. Вступ до 5-ї симфонії Бетховена не справляв на людей такого враження, як мій простий фальшивий «ре-мінор» на свинячу аудиторію. За одну секунду стало так тихо, що було чути, як длубається в носі чийсь онук. Німа сцена, тиша, непорушні свині, їхні розгублені погляди, звернені до мене… і ще запам’яталися маленькі уважні очі тих досвідчених хряків – вони теж нічого подібного ще не чули; так дивився на мене колись один голова колгоспу, коли я запропонував спільно з «Чумаками» збудувати на підвладній йому території Чумацький хутір…

Як і всяке чудо, це масове остовпіння тривало недовго. Не більше 30-ти секунд. А далі серед свинячого загалу почулися окремі незадоволені вигуки, які швидко злилися у той самий голодний ґвалт. Ніякі мої найкращі акорди (я навіть було співати почав) більше не діяли, ґвалт тривав ще довго, поки ми віддалялися від ферми, і стихав набагато повільніше, у звичному природному темпі.