Продовжуючи «паводкову» тему, пригадалися події майже двадцятилітньої давнини. На перший погляд, які тут можуть бути аналогії, але…
Індія, штат Гуджарат, лютий 2001 року. Йдемо по руїнах міста Бхачау. Тут, в епіцентрі катастрофічного землетрусу загинув кожен четвертий житель. Раптом наче з-під землі виростає постать старого. Величної постави, в помаранчевому тюрбані, бере мене за руку, заводить до себе на обійстя, показує на руїни і, спрямовуючи погляд до небес, підносить вгору руки: зітхає – все в руках Всевишнього…

Про цього індійця-фаталіста згадав через сім років, влітку 2008-го, на Гуцульщині, коли Захід країни занурився у руйнівний паводок. Життя в горах, часто на межі надзвичайної ситуації, формує особливий людський характер. Гуцули, стоїчно приймаючи все, що несе їм доля, кажуть: «Так сі стало» (так вийшло)…
Дванадцять років тому, в серпні 2008-го, одразу після проходження паводку виїхав на місце подій: зібрати матеріал, поспілкуватися з горянами, фіксувати на фото і відео наслідки водяної навали. Як і цього року, тоді паводок зароджувався високо у горах, не залишаючи людям часу навіть спробувати протистояти стихії. Які наслідки катастрофічного паводку на самих карпатських верхах, зокрема й заповідних, де зароджувався водяний вал? Як живуть і й оговтуються від стихії найвіддаленіші села Верховини? Як захистити горян і довкілля від стихії? Про це збирався розповісти у спецпроєкті «Так сі стало».
Вперше публікую нотатки з того незавершеного задуму.

Закарпаття. Після третього потопу

Двигун автомобіля, переставши надривно деркотіти, перейшов на ласкаве фиркання – Яблуницький перевал залишився позаду. Ми на Рахівщині, найвисокогірнішому районі Закарпаття. Крутий серпантин дороги веде все нижче і нижче в долину Чорної Тиси. Раптом авто пригальмовує: попереду, обгороджена попереджувальною стрічкою ділянка: тут пройшов невеликий зсув – нагадування про недавній паводок. Потиху їдемо далі. З тривогою уважно вдивляюся в знайомі обриси берегів – за останні неповні десять років це вже третя велика вода у верхів’ях Тиси. (До цього в листопаді 1998-го і березні 2001-го багато районів Закарпаття пережили справжні потопи). Поволі відлягає від серця. Хоч, за словами очевидців, рівень води цього разу був вищим, ніж за попередніх паводків, біди він наробив менше. Все-таки укріплення берегів, особливо після другого, 2001 року, потопу, свою справу зробило. Але це повздовж центральної автотраси Львів – Мукачево, в долині самої Тиси. А як в гірській глибинці, зокрема заповідній?
З директором Карпатського біосферного заповідника Федором Гамором (на посаді директора КБЗ Федір Дмитрович був у 1987-2013 рр., – А.М.) їдемо у верхів’я Білої Тиси (зливаючись зі своєю Чорною тезкою, вони утворюють саме Тису). Ця дорога теж особлива – щороку саме нею Віктор Ющенко під’їжджає для сходження на Говерлу. Ось і перший зсув, що зійшов у потік…
– Що плануєте тут робити?
– По-перше, треба це все розчистити, прибрати дерева, зробити проєкт, кошторис і почати відновлюванні роботи.

– За рахунок яких коштів плануєте проводити ці роботи?
– Інших коштів, чим з державного бюджету, в нас немає.
Їдемо вгору вздовж річки, але недовго… Ще донедавна тут був міст, спроможний пропустити й важку техніку, як той екскаватор, що стояв на протилежному березі. Перебираємося на інший берег по перекинутих через річку колодах, далі ідемо пішки. На цій ділянці дорога вціліла, і таких фрагментів багато, дорогу, як тут кажуть, «забрала вода».
– Гірські дороги, збудовані в руслах річок, дуже нестійкі до паводків, – пояснює професор Гамор. – Тому шляхи треба будувати по косогорах. В Альпах ви ніде не зустрінете гірську дорогу, прокладену понад річкою. Всі вони будуються по крутосхилах, косогорах. Звичайно, це значно дорожче, але надійно і довговічно.
Як зазначив Федір Дмитрович, праліси, тобто ліси, які майже не зазнали людського втручання, краще протистоять паводкам.
– Класичний приклад: Угольсько-Широколужанський масив букових пралісів нашого заповідника, об’єкт Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, практично шкоди від останніх паводків не зазнав. Як у 1998-му, 2001 роках, так і зараз, 2008-го, катастрофічних руйнувань немає. Чудова ілюстрація: праліси відіграють дуже серйозну екостабілізуючу роль.
– Після побаченого руки не опускаються?
– Ні, лихо ми подолаємо – це наш обов’язок. Якщо людина втрутилася в природу, то мусить допомагати їй і подолати оці проблеми. Звичайний природний процес, який відбувається на гірських річках, тим більше, що ця дорога збудована штучно по частині русла, а річку загнали в інше, і за першої можливості вона й виправляє свій природний маршрут. З точки зору природи – звичайний процес, який і далі відбуватиметься як на маленьких річках, так і більших – Тисі, Пруті чи Дністрі.
– Після катастрофічного паводку 98-го року Верховна Рада прийняла закон «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону»…
– Дуже потрібний закон, мав непогане обґрунтування і наслідки його запровадження в цілому позитивні. Але… Якби ж його дотримувалися, то мали б тут менше проблем. Він, наприклад, передбачав заборонити суцільні рубки на гірських схилах Карпатського регіону, не допустити їх вище 1100 м. над рівнем моря, запровадити природозберігаючі технології. І розширити території та об’єкти природно-заповідного фонду (ПЗФ). За законом, цей фонд в Карпатському регіоні мали подвоїти ще до 2005 року. Ми постійно наголошуємо, що в горах, особливо в гірській частині Закарпаття і Прикарпаття, треба запроваджувати еколого-економічні методи господарювання, створити для людей такі умови господарської діяльності, які б менше шкодили.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
У листопаді 2019 року набрали сили зміни до законів «Про природно-заповідний фонд України» та «Про мораторій на проведення суцільних рубок на гірських схилах в ялицево-букових лісах Карпатського регіону». Закон про мораторій тепер називається «Про заборону на проведення суцільних рубок у гірських ялицево-букових лісах Карпатського регіону». Він забороняє суцільні рубки у гірських ялицево-букових деревостанах, головного користування, у високогірних лісах, у лавинонебезпечних і селенебезпечних басейнах та в берегозахисних ділянках лісів Карпатського регіону України. Дозволивши лише розробки суцільних вітровалів і буреломів, а також суцільно вражених шкідниками і хворобами насаджень.
На стрімких схилах у гірських ялицево-букових лісах Карпатського регіону допускаються тільки вибіркові рубки головного користування та вибіркові рубки формування й оздоровлення лісів. На пологих і спадистих схилах у гірських ялицево-букових деревостанах – лише поступові та вибіркові рубки.
Прописано вимогу розширити до 2030 року мережу лісових автодоріг з твердим покриттям у лісах регіону до 10 кілометрів на 1000 гектарів.
2008 року епіцентр збуреної стихії був за перевалом, на Прикарпатті. Туди доведеться перейти через Альпи. Виявляється Україна – теж альпійська країна…

Альпи

Істину, чим далі в гори, тим швидше дороги перетворюються у напрямок усвідомлюємо на власній п’ятій точці, коли з групою київських туристів на шістдесят шостому «газоні» пробираємося до полонини Лисиче. Туди і до паводка було проблематично дістатися, а тепер… Поборовши пів дороги, прощаємося з «асом гірських серпантинів» Шоні-бачі (так на угорський манер кличуть водія дядька Сашка). Далі пішки. Карпатська природа буквально приголомшує соковитістю барв, неповторним букетом ароматів, багатоголоссям річки та гірського лісу. Ми в Альпах, Гуцульських, біля підніжжя гори Піп Іван Мармароський. Таке уточнення невипадкове – у Карпатах не поодинокі вершини-тезки: Петроси, Піп-Івани, ну а скільки Менчулів (румунською munteul – гора) – взагалі важко сказати.

З ДОСЬЄ «ГРІНЧЕНКО-ІНФОРМУ»:
Мармароші, Гуцульські Альпи або Рахівські гори – частина Мармароського гірського масиву Східних Карпат. Розташовані в Закарпатській області і на північному заході Румунії.
У центрі масиву – вершини Піп Іван Мармароський (1937,7 м) і Феркеу (1961 м; Румунія), які вирізняються великими скельними схилами й урвищами.
Завдяки значній висоті, різноманітній геологічній будові (гнейси, кристалічні сланці, вапняки, вулканічні породи), глибоким долинам (до 1500 м) ці гори Українських Карпат й нарекли Альпами.

Це один з масивів Карпатського біосферного заповідника. Нарешті добираємося до місця ночівлі. Знову, який рік і вкотре дивні відчуття: втома, певна ейфорія від нового побачення з Мармарошами, задоволення від того, що намічене на сьогодні пройдено.
Вранці намагаємося вийти щонайраніше. У спеку сходження на вершину, ще й із важкезним рюкзаком (речі, харчі, намет, знімальна техніка) – задоволення сумнівне. Смереки поволі нижчають і кремезнішають, поступаються місцем чагарникам ялівцю, але й він мало-помалу переходить в альпійські («таки да!» – як кажуть в одному південному місті) луки. Віддалеки чути передзвін – наближається отара. Першими з’являються дві досить великі білі карпатські вівчарки.
В молоді роки бувалі люди навчили: якщо в горах зустрічаєш отару, присядь і перечекай, поки вона пройде повз тебе – вівчарки тих, хто сидить, не чіпатимуть. Так і роблю. Великий пес, злегка принюхуючись, проходить повз, а меншенька (одразу видать, «дівчинка собачого роду») починає голосно гавкати, з побоюванням поглядаючи на мої лижно-трекінгові палиці (до слова, надійна підмога при сходженні в горах).

– Тихо будь! – гукає до «блондинки» один з вівчарів.
Здоровкаємося, мимохідь розповідає, де їхня стая – полонинське житло з гуцульською сироварнею, із казанком над ватрою. Саме у таких колибах-стаях вівчарі на полонинах ціле літо варять полонинські сири – будз, вурду. Каже, все нормально, звірина не дошкуляє, вівці дояться, сир вариться, планують бути на полонині до середини вересня. Прощаємося. А я подумав: раніше полонинські пси видавалися, а може, й були, більшими. От у Словаччині кінологи своїх «блондинистих» вівчарок «облагородили», створили національну породу собак – словацького чувача. Аналогічно вчинили угорці та поляки. А нашим «собачникам» мабуть не до того. Добре було, якби разом з іншими аборигенними породами домашніх тварин (наприклад, конем-«гуцуликом») зберегли б автентичність і цих собак.
Гірська стежка – не Хрещатик. Але влітку в цих місцях досить велелюдно: туристи, вівчарі, прикордонники – по гребеню хребта пролягає українсько-румунський кордон. Переваливши через Піп Іван, два дні йдемо на схід колишньою чи то дорогою, чи то контрольно-слідовою смугою, словом самісіньким кордоном. Прикордонників сусідньої держави не бачили, а ось українські зелені берети пару разів з’являлися нізвідки, і, перевіривши документи (перепустку на прохід прикордонною зоною оформили завчасно), так само безшумно зникали.

Вівчар Микола

З усіх прикордонних зустрічей особливо запам’ятався один епізод. Тихий сонячний ранок. Відірвався вперед від групи, яка забарилася при зборах, йду дорогою. Обабіч ліс. З одного – український, з іншого – румунський. Попереду за поворотом несподівано бачу – на узбіччі лежить людина. Підійшов ближче. Побачивши мене, чоловік встає, вітаємося. Одяг, звуки недалеких пастуших дзвоників підказують – місцевий.
– Ви з того, чи з цього боку кордону?
– Я – українець, – гордо промовляє чоловік. – Мені ця Румунія… Ось пасу з сином вівці.
Знайомимося: вівчаря звати Миколою. Пригощає пивом з початої літрової пластикової пляшки. Пиво, далеко в горах, в поході, ще й у спеку… З удячністю роблю ковток.
Розумію, що спілкуюся з «просунутим» чабаном: замість сопілки-денцівки чи телинки в руках у Миколи плеєр, з якого лунають гуцульські коломийки.
– Бачив, з їхнього боку теж стая є, – кажу про вівчарів з Євросоюзу, котрі на вигляд анічим не відрізняються від наших. – Там румуни пасуть чи гуцули?
– І гуцули, і волохи, – зауважує Микола.
Прощаємося.
– Передавайте привіт Києву. – І трохи почекавши та лукаво посміхнувшись, Микола додає. – І Ющенку з Юлькою…
На противагу східним сусідам, у нашого народу завжди було іронічне ставлення до можновладців.
Біля гори Стіг повернули від кордону вглиб рідної держави. Настав час прощатися з колегами-туристами. Їм іти далі, на Чорногірський хребет, мені – в інший бік, у долину Чорного Черемоша, у верховинські села, постраждалі від паводка. До побачення, українські Гуцульські Альпи. Що там попереду?

Наодинці з хащею

Спускаюся вниз на полонину Радул. Це вже Прикарпаття, Верховинський район. Біля навісу для худоби гуцули ремонтують «уазик» і два старих «газики», які в народі, напевно за спритність, кличуть «козлами». Показують, як спуститися у село Шибене – перший на моєму шляху населений пункт Івано-Франківщини. Довго тупаю полониною, заходжу до лісу. Крутою стежкою спускаюся все нижче і нижче. Навіть високо в горах стоїть нестерпна спека. Знизу наростає потужний плескіт. Швидше б до нього! Ось і він, один зі струмків, який, зливаючись з іншими, утворює Шибенку, притоку Чорного Черемоша.
«…Вівці коло броду, з Черемоша п’ють холодну воду». Отак і я в овечій позі тамувався студеною водою після палючих полонин. Але надвечір’я, треба йти далі. І тільки тепер побачив, куди втрапив: крутий звір (так гуцули називають ущелину, вузьку долину між горами) весь у буреломі, після недавнього паводка. Таке, але у значно більших масштабах, свого часу довелося бачити в Саянах, у верхів’ях річки Казир – правої притоки Єнісею. Але там нас було одинадцятеро. І ми, розбившись на дві бригади, два дні від темна до темна прорубували собі стежку.
Діватися нікуди, починаю протискуватися, перелазити, просуватися вниз за потоком. Проборсавшись у хащі метрів триста, глянув на годинник і зрозумів: якщо не хочу зустріти ніч у буреломі, мушу вже шукати місце для ночівлі. Головне – безпечне, високе: не дай Бог вночі гроза, і лагідний струмок миттєво розіллється бурхливим потоком, змітаючи все на своєму шляху. Щастить: швидко знаходжу майданчик, де видно слідів затоплення. Ставлю намет, розводжу багаття, нашвидкуруч готую вечерю в імпровізованому казанку, з бляшанки з-під «знищених» на перекусі консервів. А згодом глибокими сутінками в наметі, ввімкнувши ліхтарик, записую на відеокамеру «розумування»: «стендап», підсумок дня, враження, що було, що планую…

Прокинувся чи то від далекого ревиська, чи від власного хропіння. Вже згодом, у Шибеному хлопці повіли, що у верхів’я Шибенки перебігло з румунського боку «доста ведмедів, бо там відкрили полювання на них для іноземців».
Вранішнє сонце повернуло до звора, й ущелина невпізнанно змінилася. Кришталево-чистий струмок іскрився сріблом. Пасма вранішнього туману поволі здіймалися вгору. Навіть бурелом мав вигляд не менш мальовничий, ніж на полотні Шишкіна «Ранок в сосновому лісі». Тільки ведмедиків не вистачало. І слава Богу. Перебування наодинці з дикою природою породжує зовсім інші відчуття, ніж у товаристві. Виникає непереборне розуміння, що людина – не вінець творіння, господар, так би мовити, а лише малюсінька часточка світобудови. Така, як ота стеблинка, крапля роси, що виблискує, сяє на сонці…

Дійшло до того, що став помічати: квітки нахиляючись, вітаються зі мною… І – о диво! – я відповідав на їхні привітання… Вже потім розум людини з інженерною освітою підказав: нахилялися вони від удару крапель роси, що спадали на них з дерев.
«Гаразд, «Дерсу Узала карпатського розливу», треба готувати сніданок, пакуватися і вибиратися у путь», – повернув себе до тями.
Аромат тої вранішньої духмяної кави досі пам’ятаю. Потім поставив камеру на штатив, зняв як збираю намет. У рапіді, прискореному режимі проєкції, певне, дивитиметься кумедно.
«Каждый верит в свою исключительность», – співає Андрій Макаревич. Тому юних недосвідчених романтиків застерігаю від одиночних екстрим-походів. Особливо небезпечні такі непідготовлені сольні вояжі в міжсезоння. У Карпатах ще пам’ятають, як навесні 2001 року на Чорногірському хребті знайшли тіло туриста-студента, який зник в листопаді попереднього року.
Паводок-2008 відкрив сліди чергової трагедії.
На Чорногорі під Говерлою є місце, де сніг не сходить років по п’ять.
– Ми якраз проводили профілактичний огляд місцевості, дивилися, як там дорога після паводка, як виходити на пошукові роботи, – розповів мені Дмитро Климпуш, майбутній командир Лазещинського відділку гірських рятувальників (Лазещина – крайнє закарпатське село з іншого боку Чорногірського хребта). – Помітили крука, котрий кружляв над сніжником. А перед тим п’ять ночей і чотири дні йшли дощі, сніг розмило. Там ми і знайшли тіло туриста, яке пролежало під снігом з 11 листопада 2007 г. Це був студент з Кіровограда… На ньому були черевики на шкіряній підошві. Видно, послизнувся на снігу і полетів униз…
Вкотре наголошую на прописній істині: гори ніколи і нікому не подарують зневажливого ставлення. Навіть подумати нешанобливо про них – велика загроза. Іноді складається враження, що гори – теж живі. Вершини не можна «підкорити», на гори можна лише зійти, якщо попросити в них дозволу на це. Я в це вірю. Тому, «підкорювачі гір», сидіть краще вдома.

Шибене

На подив, пройшовши менше години, помітив як хаща враз розступилася. На злитті потоків, де сходилися три розпадки, вийшов у долину річки. Чим далі униз ступав, тим відчутнішими, масштабнішими ставали наслідки паводка: зруйнована дорога, замість якої тече річка, завали з дерев, пнів, порубкових залишків, висота яких значила рівень підняття води. Залишені машини, вагончики лісорубів. Ось і лісничий кордон. Але й тут ані душі. Майже добу йшов, не стрічаючи жодної людини. Нарешті з’явилися перші будинки – околиця Шибеного. У долині Чорного Черемоша це найвіддаленіше село. Воно першим зустріло водяний вал із гір.
Ось і Високогірне природоохоронне науково-дослідне відділення (ПОНДВ) Карпатського національного природного парку. Абревіатура ПОНДВ мені якось «не штимує», все одно про себе ці відділення заповідників і нацпарків називаю по-старому «лісництвами», а їхніх керівників – «лісничими». В лісництві анікогісінько. Залишаю рюкзак, прихопивши камеру, йду вниз вздовж Шибенки, туди, де вже «бере» мобілка, шукати Василя Фіткалюка, заступника начальника ПОНДВ. З ним мав зустрітися у цьому селі.
Дорогу до райцентру розмило, тож горяни пішки та кіньми доправляють з нижніх сіл потрібний крам. Як у давні часи.

Ближче до центру села побачив «рухавку»: люди відновлювали дерев’яний міст. Зупинився, почав фільмувати, як вправно лягяють величезні колоди, дзвенять бензопили, обрізаючи зайве, дзвенять сокири в руках теслів.
Чоловік у камуфляжі і високих гумових чоботах-забродах йшов до мене через неглибоку Шибенку. Привітався, спитав хто я, звідки, для чого фільмую, і пішов назад, керувати мостобудівними роботами.
В кишені затріпотіла мобілка. Ось і перший вхідний дзвінок – значить вже є покриття.
– Привіт, ти часом не у Шибеному?
Чую голос Романа, науковця-лісівника, котрого багато років знав по громадській природоохоронній роботі. А тоді Роман уже тривалий час працював одним з керівників управління лісового господарства Івано-Франківщини.
– Привіт, у Шибеному, – здивовано-ствердно відповідаю.
– Що ти людей лякаєш? Щойно дзвонить лісничий Шибенського лісництва, каже кореспондент з Києва з камерою, знімає, каже, прийшов пішки із закарпатського боку. Я так і подумав: хто це може бути, як не ти?
Мені завжди імпонувала чітка, майже військова виконавська дисципліна вітчизняних лісівників. Але так швидко мене «вирахувати» …
Зустрівся і познайомився з Василем Фіткалюком. А ввечері завітали до лісничого Шибенського лісництва. За пляшкою горілки і пісною закуску (діло було у піст, в акурат перед Яблучним Спасом, говорили про ліси, Карпати, паводок, майбутнє краю.
Саме на території лісництва – унікальні мінеральні джерела «Буркут», колись знані далеко за межами краю. Збереглися і залишки греблі для сплаву лісу (кляузи). А в урочищі Бангоф – смерековий праліс, якому понад 200 років…

Там, де народжується паводок

Наступного ранку разом з Василем Фіткалюком підіймаємося здовж потоку Погорілець на полонину Шешорську. До паводка поряд з руслом пролягала дорога, а по ній – науково-пізнавальний маршрут, яким ходили не тільки практикуючі студенти-біологи, а й багато звичайних відвідувачів нацпарку. 9 кілометрів вже колишньої дороги долаємо 10 годин. Не ходьбою – постійним перелазанням через повалені дерева та перебріданням з берега на берег. Звичайно, деякий час одібрали фото і відеозйомка. Правда, була й певна «фора»: йшли без важких рюкзаків.

Ось і полонина Шешорська. Як пасовище вона давно не використовується. І ліс поступово та невпинно наступає. Василь – невиправний оптиміст. Із захватом розповідає про свої володіння, перспективи розвитку туризму в цих унікальних місцях. Крім виняткової мальовничості й екологічної чистоти, таємничого озера Марічайка, зручного підйому на знаменитий двотисячник Піп Іван Чорногірський із залишками обсерваторії, тут є й історичні пам’ятки часів I Світової війни. Саме Чорногірським хребтом тоді проходила лінія фронту між австро-угорськими і російськими військами. У х хащах иполонинського лісу знаходимо залишки тогочасних фундаментів.
Від полонини гірським схилом піднімаємося ще вище, межа лісу залишається позаду. Але й тут, у заповідній зоні, де немає лісосік, і вище, серед чагарників, збурений дощовий водяний вал теж наробив великої біди.
Вже у сутінках вийшли до плеса чарівної Марічайки і через полонину Веснарка глибокої ночі повернулися до Шибеного. А перед очима все стояла небачена досі картина, як, прориваючи цілі річища, викорчовуючи наживо вікові чагарники сосни гірської на високогір’ї, зароджувалася жахлива паводкова хвиля.

Наступного дня святкували Яблучний Спас, потім записували інтерв’ю з горянами, місцевими фахівцями-лісівниками, спогади старших людей про паводки далеких 1925-го, 1941-го, 1947 років. Так і йшов розмитими шляхами, від села до села, від людей до людей, збираючи матеріал, намагаючись розібратися, чом так сі стало.

Шкода, що ці 8 годин відзнятого матеріалу так нікого і не зацікавили. Можливо, цьогорічна катастрофа нарешті підштовхне когось із влади вивчити й узагальнити цей гіркий досвід? Щоб грізна стихія менше вривалася у людське життя зненацька.