Мертвий сезон

До теми мандрівок горами у міжсезоння навернув опублікований у «Грінченко-інформі» матеріал «Як ми на Піп Іван ходили».

Почну здаля. На відміну від великого російського поета, змалечку терпіти не міг осені. Справді, яке там «очей очарованье»? На вулиці холодно і темно, попереду – лише навчання, а до Нового року і зимових канікул ще ген-ген скільки…

Усвідомлення тихої швидкоминучої осінньої краси прийшло років через тридцять. На Буковині, в долині Черемошу. Зійшовши на перевал Німчич, зупинився перевести дихання, озирнувся і закляк заворожений… Довкола –  мовби велетенський строкатий килим гуцульської роботи. Багатобарвна панорама: загальне яскраво-помаранчеве тло бучин чітко відтіняла темна зелень смерек і ялиць, на яку накладалася легка пастель жовтого серпанку напівнагих беріз. Серед цього прощального буйства фарб поодинокими смолоскипами пломеніли клени-явори. А ще вразила дзвінка тиша. Її порушував хіба що шелест листя. І там, з-поміж пожухлого брунатного настилу яскравими цятками фіолетової барви рясніли дзвоники – квіти запізнілі…

Ось так закохуються в осінь, карпатську осінь. Вже багато років, не зважаючи ні на що, намагаюся осінньої пори хоч на тиждень вирватися, аби побродити гірськими просторами. Так було і того разу. Разом з другом-Пашкою (так його називаю про себе, а взагалі для всіх він давно Павло Борисович) йдемо вгору знайомою крутою дорогою. Минаємо полонину Веснарка.

Місцина поступово заростає лісом – з кожним роком меншає худоби на літніх гірських пасовиськах. Ось і загадкове озеро Марічайка. Приховане від сторонніх очей густим лісом, причаїлося попід горою.

Мета нашого походу – зійти на один з двотисячників Чорногірського хребта, найвищого в Українських Карпатах. На вершину Піп Іван, або Чорну Гору, яка дала назву всьому хребту.

Чорногірський хребет – не лише найвисокогірніший, але й через складність рельєфу, віддаленість від населених місць вважається чи не найнебезпечнішим районом Українських Карпат. А вершина Піп Іван Чорногірський (або Чорна Гора ) – то й поготів. 

Піп Іван всього на 33 метри нижчий за Говерлу. Влітку в цих місцях досить велелюдно, а зараз – мертвий сезон. Але для підготовленого мандрівника подорож цієї пори цікава тим, що якось непомітно з осені раптом потрапляєш в зиму.

Йдемо через вкритий памороззю жереп – сланкі чагарники гірської сосни. Поступово видимість погіршується до двадцяти метрів – заходимо в зону низької хмарності. У той день, незважаючи на сильний вітер, як не сподівалися, але цей білий морок так і не розвіявся. Нарешті крізь пелену починають проступати загадкові обриси кам’яної будівлі. Це не середньовічний замок, а руїни обсерваторії, побудованої в тридцяті роки минулого століття. Ми на вершині. Взимку ці могутні стіни покриваються метровою товщею снігу, від чого будівля здалека нагадує білого слона. Обсерваторію так і нарекли – «Білий Слон».

На час нашої мандрівки (десять років тому) будівля обсерваторії була покинутою. Останніми роками хай і повільно, а все ж таки обсерваторію відновлюють. І тут розмістили постійно діючий пост гірських рятувальників.

Піп Іван – гора норовлива. За роки чорногірських походеньок, попри сподівання, через негоду двічі вершина не пускала нас до себе. До цього треба ставитися філософськи: вкотре наголошую – гори нікому і ніколи не подарують зневажливого до себе ставлення. Вже не кажучи про шалапутний вислів «підкорення гір».  Ось і цього разу спроби зафільмувати руїни обсерваторії нічого не дали: камера відмовила на морозі.

Але й так подякували: вершина-бо цього разу таки пустила до себе. Далі мали спуститися вниз і, звернувши з Чорногірського хребта, зійти на гору Смотрич. А закінчити одноденні «походеньки» в селі Дземброня. Місця дуже цікаві і мальовничі. Особливо в погожі дні. Тимчасом бредемо в суцільному білому мороці. Головне – не збочити з основної стежки. Переступаємо залишки колючого дроту, окопів, брустверів, обходимо ями колишніх бліндажів. І через сто років жахаєшся, як за Першої світової люди могли тут воювати і тримати фронт. Раптом стежка мовби розтікається. Завчене з юності правило завжди триматися більш утоптаної тут не працює: стежка далі просто зникла. Хоч місця і знайомі, зупиняємося озирнутися – в такій ситуації поспіх не потрібен. Нараз у просвіті снігового заряду, десь за пів сотні метрів загойдався силует людини. Чи то в чорній штормівці, чи в якомусь балахоні, дивився в наш бік і кивав головою, наче кликав до себе.

– Павле! Дивись, там людина! – вигукую, вказуючи в бік незнайомця. – Давай підійдемо!

Павло Борисович ствердно кивнув головою. Яким було наше здивування, коли підійшовши нікого не знайшли. Зате в тому місці, де стояв незнайомець, побачили… продовження стежки, якою за пару годин благополучно спустилися в село.

– Іване, кого ми стріли нагорі, не знаєш? – питаю гірського рятувальника.

– Там нікого не має бути, остання група польських туристів тиждень тому зійшла вниз, а місцевим пізньої осені на горі нема чого робити, – запевнив рятувальник.

– Це був ангел, – пояснив Михайло Нечай.

Ми спеціально заїхали до Михайла Михайловича наступного дня, аби поцікавитися його думкою про нашу дивну зустріч у горах.

Слава про цього діда з верховинського села Верхній Ясенів сягала далеко за межі Гуцульщини. Сам себе Михайло Нечай величав останнім карпатським мольфаром. Так у культурі гуцулів називають людину, наділеного надприродними здібностями чи то ворожбита, чарівника, чи народного мага.

Почув од Нечая про ангела і спали на пам’ять слова Юрія Андруховича з його «Carpathologia cosmophilica», де він згадує обсерваторію на Чорній Горі: «Це колишня обсерваторія, себто місце для обсервації, для споглядання, для вдивляння і спостереження – можливо, за ангелами, можливо, за кометами».

– А хіба ангел може бути в чорному? – дивуюся.

– Не має значення, у що він був убраний, – каже Нечай. – Просто ангел явився вам, щоб допомогти. На Чорній Горі і на Говерлі, там дуже сильна життєдайна енергетика проходить. Таких місць дуже мало на землі. В Україні ще в Києві, де Софійський собор. Людина, побувавши там, стає як новонароджена дитина. Знімається з нього весь той енергетичний негатив, що накопичується в ньому за життя.

Продовжуючи розслідування на тему таємничої зустрічі, вирішили у райцентрі Верховина поговорити про це з давніми друзям-знайомими – гірськими рятувальниками. Вони в цих місцях люди авторитетні, чудово знають район, та й частіше за інших бувають на чорногірському високогір’ї. Вислухавши нас, тодішній начальник місцевих рятувальників Василь Кобилюк просить показати на польській карті, де саме була та дивна зустріч. Швидко знаходжу потрібну точку, показую.

– А тепер прочитай як це місце називається на польських картах, – посміхається Василь.

– «Pogane miejsce», – читаю, і вигукую: – Погане місце! А там, під горою Бребенескул, де ти колись навесні знайшов зниклого восени туриста, студента з Волині?

– І там «погане місце», таких місць в наших горах є, – каже Василь, складаючи карту. – Це місця, де дуже складно орієнтуватися на місцевості і дуже легко заблукати.  А місце, де ви ледь не збилися з дороги, гуцули звуть «Блудний Грунь». Можливо, там прихована якась негативна енергетика. Комусь стає зле, ввижаються якісь фігури, тіні. У таких місцях я дуже часто бував і підтверджую: назви, які дали їм багато років тому місцеві жителі, небезпідставні. Там небезпечно, і коли їх проходжу (знаючи де вони розташовані), я максимально зосереджений і уважний, знаю, що тут можна чекати чогось непередбачуваного. Хто б що не казав, але багато нещасних випадків відбувається саме там.

– І в такій місцевості туристам потрібно бути особливо пильними?

– Звичайно. Цих місць не треба боятися, виключати зі своїх маршрутів. Але там треба бути вкрай пильними та обережними.

– Особливо у період міжсезоння…

– Подорожувати в наших горах в міжсезоння іноді небезпечніше, ніж взимку. По-перше, організм людини ще не звик до низьких температур. І навіть 2-3 градуси морозу у високогір’ї людина переносить важко. По-друге, нестабільна погода: ось зараз світить тепле ласкаве сонце, а через пару хвилин може піти сніг. Тому похід по високогір’я Карпат в міжсезоння вимагає відповідної кваліфікації і підготовки. Не перестаю стверджувати вже багато років, що в Чорногору цієї пори ходять три категорії людей: альпіністи, рятувальники і … самогубці. На превеликий жаль, кількість останніх з кожним роком зростає. Двоє туристів з трьох, які замахнулися на такий маршрут, раніше взагалі не бували в Карпатах. Вражає безвідповідальність, з якою молоді люди ставляться до власного життя. Саме на два місяці міжсезоння припадає половина трагічних випадків. Як у Єгипті грудень називають шаленим місяцем, так і в наших горах таким шаленим періодом є кінець жовтня – початок листопада. У цей час прогнозувати погоду дуже складно. Я не рекомендую людям, які не мають відповідного туристського досвіду, не займаються спортивним туризмом, подорожувати по Карпатах в період міжсезоння.

– А що порадиш тим, хто все ж наважиться на похід у цю пору року?

– Якщо і влітку раджу всім туристам передзвонити і відвідати наш рятувальний пункт у Верховині, зареєструватися, то в міжсезоння це треба робити однозначно. Можливо, у когось може скластися думка, що рятувальникам добре, коли в горах мало туристів. Це не так. Звісно, ми раді, коли приїжджають до нас, у гори. Але раджу всім ретельно готуватися до кожної такої подорожі. З ностальгією згадую радянські часи, коли до походів наступного року ми починали ретельно готуватися ще у попередні вересень-жовтень: вибирали маршрут, вивчали його, запасалися необхідним спорядженням. І ще раз настійно раджу, починаючи подорож в будь-якому куточку Карпат, звертайтеся в наші гірські пошуково-рятувальні підрозділи. Ми дамо певні рекомендації, розповімо прогноз погоди, реальну ситуацію, оцінимо маршрут, запланований групою. Та й на саму групу подивимось. У туристів збільшаться шанси пройти запланований маршрут. Тому такі відвідування зроблять подорож безпечнішою, а значить і приємною.

– А якщо проблеми виникнуть уже на маршруті, до вас можна зателефонувати по консультацію?

– Без сумніву. Наші телефони загальнодоступні. Зараз в горах завжди можна знайти місце, де працює стільниковий зв’язок. Ми готові і консультувати і надавати допомогу.

 * * *

Коли спілкуєшся з гірськими рятувальниками, на перший погляд, звичайними хлопцями, не віриться, що за їхніми плечима безліч вкрай ризикованих рятувальних операцій, сотні врятованих людей. Це еліта, справжній рятувальний спецназ, але й вони іноді бувають безсилими, коли людська самовпевненість, помножена на невігластво і безвідповідальність штовхають горе-туристів в прямому сенсі на край безодні.

На запитання «Що найскладніше у вашій професії?» мій друг гірський рятувальник сказав відверто: «Віддавати родичам тіла загиблих у горах».

Звісно, ходіть у гори! Але при цьому будьте пильними та обережними, думайте про своє майбутнє, про тих, хто чекає на вас унизу…

Loading...

Напишіть відгук

Powered by WordPress | Designed by: seo service | Thanks to seo company, web designers and internet marketing company