Від часу здобуття Незалежності українська преса перманентно перебуває в процесі видозміни, оновлення, а з іншого боку – занепаду, аж до фізичного зникнення. Так відбувається скрізь – від загальноукраїнського сегменту до видань обласних і районних. Найважче, напевно, саме районним засобам інформації. Вони намагаються вижити в жорстких умовах конкуренції, змагаючись за читача, а отже за фінансову спроможність, із загальнонаціональною пресою та інтернет-виданнями, які набирають все більшої ваги.

Місцевій пресі певною мірою допомагає триматися на плаву консервативність та вірність рідних мешканців, котрі звикли до «своєї» райони. Вони й допомагають з року в рік «витягувати» передплатну кампанію.

Про сьогочасні проблеми районних газетярів розповіла студентам Інституту журналістики Київського університету імені Бориса Грінченка редакторка тижневика «Голос Лановеччини», що в Тернопільській області, Наталія Гамера.

Газета має наклад близько 2 тисяч примірників, піврічна передплата відповідає еквівалентові горнятка кави і скромного тістечка в незавидній київській кав’ярні далеко від Хрещатика.

– Сподівалися на децентралізацію, – розповідає пані Наталія, – проте ця реформа, на жаль, не полегшила життя ні нашим людям, ні відповідно газеті. Єдиним можливим джерелом фінансування залишаються люди, територіальні громади. Стосунки між газетою та місцевою державною адміністрацією мають невизначений статус: керівництво новоствореного району не готове співпрацювати з виданням на цивілізованих взаєминах: аби ми друкували їхні матеріали, а вони їх оплачували. І щоб при цьому редакцію не обділяли правом на свою неупереджену позицію. Не знаю, як де, а наша райдержадміністрація взагалі відмовилася висвітлювати свою діяльність в місцевих газетах – інформує людей через недоступний більшості інтернет.

Наталя Гомера наголошує: їхнє видання зорієнтоване на смаки та уподобання земляків, редакційний колектив намагається триматися плину життя, не уникає резонансних тем, подає інформацію усебічно та об’єктивно. «Голос Лановеччини» дає висловитися всім – і рядовим читачам, і чиновникам.

Щоб сяк-так триматися на плаву, доводиться активніше заявляти про себе в соціальних мережах. Газета ділиться публікаціями у своєму електронному варіанті і на власній сторінці у Фейсбуці, утім не минає нагоди привернути увагу користувачів інтернет-спільноти до основного, паперового  виду, адже більшість цікавих матеріалів – саме там, і це абсолютно інше читання, сказати б, інший його смак. Чи дає це сподівані результати? Навряд: прибічників інтернету важко повернути до паперових видань. Як не прикро, але такі сьогоднішні реалії.

Щодо тонкощів провінційної  журналістики, Наталія Гамера переконана: головне – об’єктивність. Якщо у великому місті преса виграє на темах сенсацій чи скандалів, то «у провінції» про події люди часто дізнаються раніше, ніж газетярі, і тому важливо написати не тільки про саму подію. Важливо всебічно розказати про неї правду. Земляки найбільше ремствують на вигадки у рідній газеті, на замовні реляції чи пасквілі. Читач вимагає щирості та об’єктивності.

Як не дивно, але на інформаційному полі нинішніх об’єднаних, укрупнених районів, де залишилися колишні «районки», фактично відсутня конкуренція. Місцеві газети, радіо радше доповнюють одне одного. Ба більше – започатковують спільні проєкти. Але нинішня місцева преса у переважній більшості ні фізично, ні фінансово не спроможні продукувати якісь гучні журналістські розслідування.

Попри економічну скруту, вельми скромний редакційний бюджет, журналісти «Голосу Лановеччини» радіють, коли до них на виробничу практику приїжджають студенти – майбутні колеги. Як зауважує пані Наталія, премудростей заробітчанства тут практиканти не переймуть, але багатим досвідом, майстерністю улюбленої професії та й практикою виживання вона, її колеги охоче діляться.