Повномасштабна війна стала безпрецедентним випробуванням для громадян України на стійкість національної позиції, на готовність виборювати незалежність держави будь-якою ціною. Попри все українці вистояли, адже чинили опір одним злагодженим механізмом, струмом якого була ідея Перемоги у чіткій формі кордонів країни 1991 року. Але з часом і набутим досвідом, насамкінець третього року виснажливої війни багато втратили бачення тієї Перемоги, у яку свято вірили, та шляху її досягнення. Немає ідеї – немає горизонту, до якого прокладається шлях боротьби.

Відповідь на запитання «навіщо?» допомагає міцнити колективну ідентичність і краще зрозуміти, хто ми. Ідея – компонента соціальної системи, що забезпечує її єдність, сталість і резистентність. Саме тоді, коли розмивається візія того, задля чого це все, зароджується екзистенційна криза нації – суспільне випробування зачіпає питання національної ідентичності, цінностей, перспективи виживання нас, українців. Ця криза не виникає у вакуумі, її прояви можна побачити у кожному із трьох ключових вимірів нашого суспільства: війську, цивільному тилу, уряді. У фундаменті нашої моці та дзеркалі внутрішніх слабкостей країни.

Українське військо нині працює на межі можливостей. Посилений наступ ворога одночасно на декількох напрямках, нестача людей, техніки і боєприпасів, тактичний догматизм командування у плануванні операцій без чіткого розуміння, що насправді відбувається на полі бою. Усе це – неповний перелік викликів, із яких сьогодні складається військова дійсність.

Тил, який ще донедавна був монолітним у підтримці фронту, починає демонструвати тривожні ознаки виснаження, розгубленості, або ж абстрагованості чи й байдужості. На «великій землі» дедалі частіше звучать нарікання на «втому від війни». Її рецидиви – у зниженні динаміки пожертвувань, підтримки війська, у небажанні змінювати свої звички заради потреб фронту, активно долучатися у боротьбу. За три роки повномасштабної війни, значна частина цивільного населення почала сприймати події на фронті як певний «звичний фон», повертаючи на передній план власні турботи в межах своєї зони комфорту.

Уряд, від якого суспільство очікує стратегічного лідерства, часто в’язне у бюрократичних перепонах. Владна взаємодія зі суспільством все більше набуває вигляду загравання із населенням задля його голосів на примарних майбутніх виборах. Чиновники, не зважаючи на реалії війни, вдаються до гучного популізму, пропонуючи «прості рішення складних питань». Ця риторика створює ілюзію, що зміна політичного ландшафту наблизить закінчення війни. Водночас ці обіцянки ризикують віддалити суспільство від розуміння того, яку ціну платять захисники країни за їхнє мирне існування.

Ця асиметрія створює тріщини в суспільній згуртованості, які загрожують нашій боєздатності, нашому виживанню як нації.

Усвідомлення національної ідентичності

Щоб не дати цим тріщинам розколоти ґрунт української єдності, спершу потрібно, аби кожен та кожна запитали себе «Хто я?». Якщо відповідь збігатиметься зі статусом громадянства у паспорті, тоді наступним кроком стане усвідомлення, що розв’язана росією війна спрямована проти кожного, хто ідентифікує себе українцем. Ворог має намір не лише захопити українську територію, але й знищити нашу культуру, мову та самобутність. Тож це протистояння повинно бути не лише на лінії бойового зіткнення, а скрізь, де перебувають національно свідомі українці. Кінцевим усвідомленням має стати те, що це наша дійсність, наша країна, наша відповідальність вборонити, вберегти Незалежність.

Маємо завжди пам’ятати: в цьому світі лише ми найбільше зацікавлені в існуванні держави Україна і шлях до перемоги над ворогом вибудовуємо ми. Сподівання, що інші країни розв’яжуть наші проблеми, є хибними. Без розвитку власних спроможностей будь-яка допомога стане лише тимчасовим полегшенням. Українцям зараз як ніколи життєво необхідно консолідуватися в одну-єдину силу опору, мобілізуватися, закріпити у свідомості одну спільну стратегічну мету, і запрацювати злагодженим механізмом для її досягнення.

Адаптація до викликів

Стійкість будь-якої соціальної системи визначається її здатністю забезпечити виконання визначеної місії. А в постійно мінливому контексті об’єктивної реальності таке завдання можна виконати лише тоді, коли її спроможності адаптовано до нових викликів. Стійкість – це і здатність відрізнити суттєве від другорядного, забезпечити процес відновлення тих механізмів, що уможливлюють місію, й усунути альтернативи. Фокус України повинен непорушно зосереджуватися на війні і тих, хто стоїть на обороні нашої держави.

Ветеран спецпідрозділу Військово-морських сил США, колишній «морський котик» Ерік Грейтенс у своїй книжці «Стійкість» зазначає: «Щоби стати стійким, ти маєш зрозуміти, що твоєю метою є не прагнення спокою, бо його ніколи не буде. Твоя мета – навчитися використовувати удари долі для зміни траєкторії твого руху в позитивному керунку». У нашому випадку, отим «позитивним керунком» є один-єдиний вектор руху української нації – до Перемоги.