Я не схвалюю те, що ви говорите, але я до смерті захищатиму ваше право говорити це.
Евелін Беатріс ГОЛЛ (С. Г. Таллентир) «Друзі Вольтера»

Третього травня світ відзначив день свободи преси, ініційований 1992 року представниками незалежної преси країн Африки, а пізніше ухвалений ООН на міжнародному рівні. Відтоді минуло понад тридцять років, та чи можуть сучасні медійники похвалитися такою бажаною самостійністю?

Цензура як явище має багато облич, пережила безліч метаморфоз. Сягає корінням античної давнини, не має чіткого визначення, яке б ясно орієнтувало, де починається свобода слова однієї людини, а водночас де закінчується право іншої на висловлення власної думки. Цензурувати можуть з волі уряду, приватні установи, інші органи контролю, а може й сама суспільна маса, яка надто довго поклоняється твердому владному кулаку, обмежена, оточена «залізною завісою» чи поміщена в рожевий «інформаційний пузир», коли масу привчають до такого собі новинного «фаст-фуду»: прочитав сьогодні, щоб завтра і не згадати, про яку зірку естради йшлося, чи яке передбачення навмисно виписали саме твоєму знакові зодіаку.

Цензура в Україні квітнула буйним квітом з початків московського поневолення. Під пильним оком царського, а згодом імперського двору та його владних поплічників перебувало практично все суще у «тюрмі народів»: зміст поширеної інформації, друкована продукція, яка від самого початку й не була призначена для блага українського етносу, музичні, образотворчі й сценічні твори, ранній кінематограф… Цензурувалося навіть приватне листування, задля недопущення крамольних думок, настроїв, ідей.

XVII століття принесло заборону на ввезення до Московії книг «литовського друку» (тобто українсько-білоруські книжки, адже неосвічений московський люд не знав різниці між польською, українською, литовською та іншими мовами). У XVIІI столітті імперська Академія наук посилила цензурний контроль за книгами духовного змісту. ХІХ століття означився розгулом цензури, який саркастично висміяв Тарас Шевченко:

Од молдованина до фіна
На всіх язиках все мовчить,
Бо благоденствує! 

Валуєвський циркуляр та цензурна реформа, що замінювала попередню цензуру на каральну тільки для столичних періодичних видань, за ними – Емський акт 1876 року… І перший цензурний статут, і створення комітетів та канцелярій цензури іноземної продукції, пізніше іменованих «комітетами у справах друку». Це лише дещиця з довгого списку фактів жорстокого придушення свободи слова і планомірного лігнвоциду українців і багатьох інших «меншинних» народів Російської імперії.

Радянщина ознаменувала радикальніші та жорстокіші методи цензури. Цензурувалися не лише друковані медіа, книжкова продукція, ілюстративні матеріали (плакати), фотографії, цензура засіла на радіо і телебаченні, в кіноіндустрії, театрі і концертній діяльності. Окрім прямих методів цензури (заборона публікації, цензорське вихолощення текстів, ефірних і концертних програм, репертуарів театрів, відео- і кінопродукції, відхилення рукописів), влада добирала відданих керівників-церберів, стимулювала високими гонорарами та відзнаками конвеєр ідеологічно-правильних, «інтернаціональних за змістом» творів літератури і мистецтва.

«Антирадянська пропаганда» – штучно створений пропагандистський штамп, згідно з яким будь-яка критика радянської влади розглядалася як тяжкий злочин проти країни, як підрив авторитету «керівної і спрямовуючої» комуністичної ідеології та її провідників – компартії і радянської влади. Правові наслідки для звинувачених в «антирадянській пропаганді» були найтяжчі, аж до розстрілу. Цей термін, як і цензура загалом, не мав чітких меж та визначень, тому «антирадянщиною» офіційно вважали все, що не подобалося комусь «згори». Особливо якщо йшлося про правдиву інформації, яку неможливо було оскаржити, хоча істинним станом справ, який неминуче породжує правдиву інформацію, комуністичні правителі не переймалася, адже баланс влади та суспільства давно порушили до точки неповернення.

Це, безумовно, нагадує нинішню ситуацію на росії. Держава-загарбниця почала працювати проти власного народу, як і робила це століттями поспіль, хоч, можливо, й не так відверто. Доказів більш ніж досить. Наприклад, федеральний закон, відомий як «закон про фейки» або «закон про воєнну цензуру» від 4 березня 2022 року, юридично закріпив придушення будь-якого інакодумства, яке можна потрактувати «дискредитацією російської армії». Чи закон Ярової, створений ще у 2016 році, який не передбачає будь-якої анонімності та права на приватність листування «для боротьби з тероризмом», а також розширює і так надмірні та безконтрольні повноваження правоохоронних органів. Режим путіна справді «розпоясаний» далі нікуди.

«СВО», російська армія – «герої, захисники та визволителі», воєнні злочини – «необхідність, щоб денацифікувати Україну», Київ – «ідеологічний ворог», українці – «постраждалий народ», звісно від рук російських загарбників, а «жертви власної держави». Ці наративи ширять російськими медіа та соцмережами путінські пропагандисти, прокремлівські «експертами» та блогери, штучно створені боти та й «корисні ідіоти», які не завжди походять безпосередньо з країни-терористки. Є вони, звісно, і в українському інформаційному просторі.

Це ІПСО, інформаційно-психологічна операція, і це не поодиноке культивування антиукраїнських настроїв, а ціла система, що має безліч рівнів та етапів, здебільшого чітко продуманих кремлівською «геббельсіаною», наскільки, звісно, в неї вистачає для цього розумової активності й безсовісної брехні.

Зазвичай жертвами ІПСО стають українці з доволі обмеженим світоглядом та підвищеною психологічною вразливістю, що впливає не тільки на їхнє власне сприйняття навколишньої дійсності а й має доволі значні впливи на інформаційну «бульбашку» в цілому. Якщо вразливість поодиноких індивідуумів можна пояснити нинішніми обставинами та різницею в темпераментах, вроджених особливостях характеру та вихованні, то поверхневе, а часом неправдиве світосприйняття може бути наслідком багатьох складників, зокрема й слабкого впливу українських медіа, хоча перекладати на них усю відповідальність аж ніяк не можна.

Буває, на жаль, що і наші медіа, державні та приватні, можуть навіть мимоволі, але шкодити й іміджу своїх працівників, і тим, хто споживає створений ними контент. Буває, що матеріали можуть бути відредаговані аж до невпізнання, що хтось зумисне жонглює фактами й фейками, що інформацію безпричинно не публікують, а подію не висвітлюють… Війна, звісно, вносить свої корективи, але трапляються випадки, коли під цим прикриттям в інформаційне поле намагається втрутитися стара владна партійно-політична цензура. До горезвісних «темників» часів Януковича, може, й не доходить, але їхнім тяжким духом інколи повіває.

Цензура в Україні заборонена на законодавчому рівні (стаття 15 Конституції України), і це, безперечно, виключно позитивний факт. Хоча б тому, що порушення конституційних норм – це злочин, з неминучою кримінальною відповідальністю для того, хто його чинить. Та попри це опитування Фонду «Демократичні ініціативи» 2023 року засвідчили: 95% опитаних медійників підтверджують факт цензурних обмежень. За словами аналітикині фонду Поліни Бондаренко, 26% опитаних вказують на системний характер цензури, 38% відповіли, що вона є в деяких медіа, а 31% опитуваних вважає, що що вона трапляється в поодиноких випадках.

Так, ці проблеми не суто українські. В країнах Африки, ініціаторів Всесвітнього дня свободи преси, представники влади чи цілої системи досі активно втручаються у діяльність медіа. І навіть медіапростір США, оплоту світової демократії, повсякчас розривається між двома вогнями – республіканцями та демократами, представниками двох домінуючих партій. Це спотворює реальність та факти у гонитві за суспільною прихильністю і голосами на виборах. Країни Близького Сходу десятиліттями перебувають у стані інформаційної війни, і найчастіше у ній програє саме цивільне населення, обмежене в джерелах інформації, необізнане в політиці, економіці, міжнародних відносинах.

Здавалося б, така недовіра наших медійників до того, чим займаються, мала б відвернути людей від медіа, посіяти в молоді недовіру до цієї професій. Кажуть, довіряти можна тільки тому, що бачать власні очі, чують вуха, вимовляють губи, але таке життя приречене на постійне переслідування недовірою, маячнею, параноєю. І неминуче обмежить та відбере свободу, яку виборювало не одне покоління.

«Критика може бути неприємною, але вона необхідна. Вона виконує ту ж функцію, що і біль в тілі людини. Це привертає увагу до нездорового стану речей», – казав Вінстон Черчилль ще у 1939 році, спілкуючись з репортером «Тhe New Statesman». Критика сучасного суспільства, особливо коли це стосується медіапростору, від якого залежимо, хочемо цього чи ні, є необхідною частиною, яка запускає процес вдосконалення та еволюції не тільки журналістів, а й журналістики в цілому. Вказуючи на очевидні недоліки інформаційних агентств та корпорацій, деяких журналістів та їхніх спостережень, акцентуючи увагу на тому, що суспільству і професіоналам є що виправити, що змінити кардинально, а що залишати й надалі, аналізуючи помилки та засуджуючи ті заперечливі фактори, які кривдять правду й порушують Закон України, – робимо правильну, необхідну справу, яка найближчим часом, поза всяким сумнівом, матиме обнадійливі наслідки.

Немає ідеального Всесвіту, де медіа у своїх свободах повністю незалежні, нескривджені та необмежені. Але це не означає, що не можемо хоча б наблизитися до ідеалу і надалі добиватися свого шляхом наполегливої та важкої робити. Рано чи пізно такі зусилля окупляться, прокладуть нові шляхи, про існування яких ще не уявляємо, й світ, можливо, стане трохи кращим.

Чи ні?